Сотрудник ЧК

— Який? — Олексій наморщив лоба, немов пригадуючи. — Міцний... Трохи нижчий за мене. Підборіддя ось так, уперед...

— Той самий. Ви його добре знали?

— Ні-і. Він старший, та й зазнавався дуже...

В Олексія так стукнуло серце, ,що він аж злякався, чи не почула Діна. Говорив він рівно, навіть посміхався, а думки метушливо стрибали в голові. Марков... Тут... Тепер уже точно! Діна знає його... розповість про нове знайомство. А Марков пам'ятає? Напевно, пам'ятає... Ну, був у фронтовиків, що з того? В крайньому разі вважає дурнем, який допоміг йому колись проникнути в штаб фронтовиків. І все. Відтоді ні разу не бачив, якщо тільки не розглядів у ту ніч, коли спіймали Солових. Ні, не міг розглядіти...

— Оскільки мені відомо,— сказала Діна,— цей Марков цікава людина... — Олексій знизав плечима. — Якщо хочете, можу вас з ним звести як-небудь?

— А чого ж, можна...

Діна, звичайно, не знала, яких зусиль коштувало Олексієві байдуже вимовити цю фразу.

Вона взяла з тарілки друге яблуко і, задумливо покусуючи, кілька секунд дивилася на Олексія. Він акуратно струшував крихти з колін.

— Знаєте, Альошо, я сьогодні цілий день думала про вас.

— Про мене?

— Так, про вас. Не прикидайтесь здивованим. І, будь ласка, не задирайте носа, інакше я розгніваюсь! — На мить з'явилась кокетлива гримаска і зразу ж зникла. Обличчя стало серйозним і навіть немов старшим. — Ви для мене загадка. Так, так, загадка!

Мені, наприклад, зовсім незрозуміло, як може така людина, як ви,— а мені, між іншим, здається чомусь, що ми знайомі вже багато-багато років, — як може така людина миритися з своїм нинішнім становищем? Олексій насторожився.

— Альошо, зрозумійте мене правильно, — м'яко говорила Діна. — Мені самій необхідно розібратися в тому, що відбувається. Все так складно навколо! Допоможіть мені! Візьмімо хоча б вас. Ви — з інтелігентної сім'ї. Ваш батько захищав вітчизну. Яку вітчизну, Альошо? Ту, яку ми з вами знаємо і любимо з дитинства, в якій нас виховували в любові до бога і... до государя! Так, так, навіщо грати в піжмурки? Хіба не за ці ідеали він пішов воювати і пролив свою кров?.. Альошо! — Діна пристрасно притиснула до грудей зчеплені в пальцях руки.— Може те, що я кажу, здається вам потворним? Тоді скажіть краще відразу!

Дивлячись їй просто в очі, Олексій відповів:

— Ні, Діно...

І вона говорила далі:

— Не знаю чому, але я повірила у вас з першого погляду. Можливо, я помилилася. Тим гірше. Але я все-таки скажу вам усе! Я не можу зрозуміти... Невже ваш батько воював за ту вітчизну, якою вона є зараз, — розбиту, пошматовану, в якій сплюндровано все найсвятіше? Хто це зробив?.. Ви мовчите? Це зробили люди, яким ви служите! Так, Альошо! Поясніть мені, що вас зв'язує з ними? Чи є у вас певність у їхній правоті? Може ви сам більшовик?..

Олексій, нахмурившись, заперечливо похитав головою.

- Я так і знала! — Діна радісно підскочила в кріслі. — Я не помилилась. Я все розумію, все! Ви були хлопчиськом, захопилися скандальністю цих подій — всі хлопчаки такі! Ну, а тепер? Невже у вас не відкрилися очі?

Повільно, зважуючи кожне слово, Олексій промовив:

- Я вже думав про це, Діно. Але мені зараз... важко вам відповісти... Я...

- І не треба! — Діна спустила ноги на підлогу, нахилилась, взяла його за руку. — Не треба нічого говорити! Мені ясно найголовніше: ви той, за кого я вас вважала! А якщо так, — Діна стиснула його пальці, — чому ви не шукаєте шляхів виправити зло?

— Я шукаю... — промовив Олексій і знову, вдруге за сьогоднішній вечір, не збрехав.

— Це правда?

— Правда!

- В такому разі я можу вам допомогти.

— Ви?

— Я! — вона випустила його руку і випрямилась. — Не чекали? Так, я знаю людей, що не сидять склавши руки — вони борються! Вас дивує, що я говорю про це людині, яку вперше бачу? Але я не боюсь! Насамперед я вірю вам, а мене ще ніколи не обманювала інтуїція. А по-друге, мене не лякає зрада! Повірте, — вона гордо підвела голову, — я зовсім не така, якою, можливо, здаюся, — мрійлива, тендітна гімназистка! У мене вистачить сил протистояти будь-яким катам! Нікому не вдасться вирвати з мене жодного слова, якщо я сама того не захочу!

І тут, зіскочивши з крісла, вона підійшла так близько до Олексія, що торкнулася сукнею його колін.

— Ось, Альошо, тепер ви знаєте про мене все! Хочете, щоб я допомогла вам? Хочете, я зведу вас з людьми, які незрівнянно ближчі вам по духу, ніж теперішнє оточення?

Підробляючись під її тон, Олексій сказав:

— Так, хочу.

Вона насторожено примружившись, подивилась на нього.

— Я іншого й не чекала... Але ви, звичайно, розумієте, що вони зажадають від вас діла?

— Розумію.

— Добре... Сьогодні я вам нічого не скажу, мені треба порадитись, попередити. Адже це дуже серйозно. То я одна рискую, а то... Ми ж усе-таки перший день знайомі. Ви, звичайно, не образитесь?

— Ні, Діно.

— Давайте домовимося так: завтра ви зайдете на пошту. Коли вам зручно? Ви вдень можете звільнитися?

— Звільнюсь.

— Найкраще годині о третій: у цей час менше людей. І тоді ми остаточно домовимось. Добре?

— Так.