Читаем Сотрудник ЧК полностью

— Додому заходьте,— сказала вона просто.— Я живу з батьками. Вони трохи чудні, вам може здатися, але добрі. Вулиця Портова, четвертий будинок ліворуч, якщо йти від пристані. Ви вільні увечері?

— Тепер уже напевно звільнюсь!

- Тоді годині о дев'ятій, добре? У вас, напевно, як у штабіста, є нічна перепустка?

— Це є, чого-чого!

— Ну й добре, я вас зустріну.

Вона посміхнулася йому ласкаво, як давньому знайомому, і простягла руку.

...Дійшовши до рогу, Олексій повернув назад. Він знову пройшов повз пошту і зазирнув у вікно.

Діна розгортала щойно написаний ним лист.

„СВОЯ ЛЮДИНА"

О дев'ятій годині Олексій підходив до будинку Федосових.

Дівчина чекала його біля хвіртки.

— Ви точні, — сказала вона, посміхаючись і йдучи назустріч. — А втім, так і повинно бути: адже ви військовий.

На ній була біла сукня, тонку талію перетягував широкий оксамитовий пояс. Коса була укладена на голові двома товстими кільцями. В сірих сутінках теплого осіннього вечора Діна здавалася зовсім невагомою. Підхопи таку на руки — і не відчуєш ваги...

— Заходьте, — сказала вона, відчиняючи хвіртку.— Я дуже рада, що ви прийшли...

Будинок під залізним дахом стояв на полотому березі Конки. Мав він шість вікон по фасаду і великий двосторонній мезонін. Як і всі заможні будинки в Олешках, його оточував сад. Яблуні, черешні і вишні росли впереміжку з старими акаціями і кущами бузку.

- Хочете, погуляємо? — запропонувала Діна. — Вечір теплий....

Повз альтанку, з якої звисав зів'ялий плющ, вона привела Олексія до низенької дерев'яної огорожі в глибині саду. За огорожею текла Конка, а далі простягли-ся заплавні луки. Біля самої води виднілася купальня— кладки і дощана будка з односхилим дахом. Вона ледве рожевіла, відбиваючи непомеркле ще небо. За річкою піднімалися темні вербові кущі річкових плавнів. По вітря було тихе і нерухоме. Звідкись долинали перебори гармонії.

Діна легко підскочила і сіла на огорожі.

— Отут ми живемо, — сказала вона. — Вам подобається?

— Дуже подобається.

— Я люблю наш сад: тиша, нікого нема. Тато хотів розчистити його від кущів, прокласти стежки, він називає це «навести порядок», Але я не дала, так краще, правда?

— Можливо...

— Добре, що все уціліло, — говорила Діна. — Нам просто пощастило. Колись я дуже журилася, що ми живемо не на головній вулиці, а тепер це щастя. Нас жодного разу не «ущільнювали» ніякими військовими по-стоями. До того ж ми з татом працюємо на пошті, ми трудівники, а не буржуї! — Вона весело засміялася, закидаючи голову. — Ось і уцілів сад. Я люблю приходити сюди одна...

«І з офіцериками!» подумав Олексій. Він з усіх сил намагався не піддатись тривожній чарівності цієї дівчини, і вечора, і саду...

— Весною тут просто чудово! — щебетала Діна, гойдаючись. — Знаєте, коли цвітуть верби, здається, наче повітря зовсім нема, сам аромат. Ви бували в Олешках весною?

— Бував.

На обличчі в Діни з'явилася кисла гримаса:

— Що це ви все «бував», «можливо», ніби інших слів нема? Вранці ви були балакучішим!

Олексій зніяковіло почухав потилицю.

— Бачте... я... мені так давно не доводилося розмовляти з людьми, такими, як ви, що... Я боюсь що-небудь таке бовкнути... не до ладу.

— Який ви дурненький!.. — Діна сплеснула руками і відразу ж знову схопилася за огорожу, щоб не впасти.— Пробачте мені! Та говоріть, будь ласка, що завгодно! Ви вже, мабуть, думаєте про мене: от балакуха невгамовна! А я ж серйозна, Олексію, це тільки так здається!.. Олексій... Можна, я вас зватиму Альошею? Можна? Альоша. Альошка в Олешках — дуже смішно.— І вона знову голосно зареготала. — Холодно стає. Ходімо, я вас чаєм почастую!

Діна ковзнула на землю і, схопивши Олексія за руку, потягла до будинку.

У вікнах було темно.

- Мої вже сплять, — попередила Діна, — вони рано лягають. Зараз підемо нагору, там моя обитель.

По темних сходах Діна провела Олексія в мезонін. Тут було дві кімнати: менша — спальня, більша — для гостей. У цій другій кімнаті Діна розсунула завіски на вікнах, засвітила пузату гасову лампу під абажуром, що стояла на круглому столику, і присунула його до низької, оббитої товстим зеленим плюшем кушетки.

— Сідайте ось сюди, Альошо, до вогника, — запросила вона. — І, будь ласка, не церемоньтесь, почувайте себе як вдома. Сідайте, звикайте і чекайте мене. Я зараз...

Вона випурхнула з кімнати і застукала каблучками по сходах, залишивши Олексія дивуватись з обстановки, в яку він потрапив. А обстановка була справді незвичайна. В кімнату Діни знесли, видно, все найцінніше в домі: великий, як шафа, годинник з мідними гирями, схожими на снарядні стакани, кушетку, килими, два глибоких крісла, фісгармонію, на якій лежали ноти і товсті томи «Читця-декламатора». Над фісгармонією висіла гітара з червоним бантом на грифі, поряд з нею — портрет Діни: очі мрійливо спрямовані в простір, пальці задумливо перебирають кінчик коси.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Карта времени
Карта времени

Роман испанского писателя Феликса Пальмы «Карта времени» можно назвать историческим, приключенческим или научно-фантастическим — и любое из этих определений будет верным. Действие происходит в Лондоне конца XIX века, в эпоху, когда важнейшие научные открытия заставляют людей поверить, что они способны достичь невозможного — скажем, путешествовать во времени. Кто-то желал посетить будущее, а кто-то, наоборот, — побывать в прошлом, и не только побывать, но и изменить его. Но можно ли изменить прошлое? Можно ли переписать Историю? Над этими вопросами приходится задуматься писателю Г.-Дж. Уэллсу, когда он попадает в совершенно невероятную ситуацию, достойную сюжетов его собственных фантастических сочинений.Роман «Карта времени», удостоенный в Испании премии «Атенео де Севилья», уже вышел в США, Англии, Японии, Франции, Австралии, Норвегии, Италии и других странах. В Германии по итогам читательского голосования он занял второе место в списке лучших книг 2010 года.

Феликс Х. Пальма

Фантастика / Приключения / Социально-психологическая фантастика / Исторические приключения / Научная Фантастика
Меч королей
Меч королей

Король Альфред Великий в своих мечтах видел Британию единым государством, и его сын Эдуард свято следовал заветам отца, однако перед смертью изъявил последнюю волю: королевство должно быть разделено. Это известие врасплох застает Утреда Беббанбургского, великого полководца, в свое время давшего клятву верности королю Альфреду. И еще одна мучительная клятва жжет его сердце, а слово надо держать крепко… Покинув родовое гнездо, он отправляется в те края, где его называют не иначе как Утред Язычник, Утред Безбожник, Утред Предатель. Назревает гражданская война, и пока две враждующие стороны собирают армии, неумолимая судьба влечет лорда Утреда в город Лунден. Здесь состоится жестокая схватка, в ходе которой решится судьба страны…Двенадцатый роман из цикла «Саксонские хроники».Впервые на русском языке!

Бернард Корнуэлл

Исторические приключения