Читаем Сотрудник ЧК полностью

Поки Олексій писав, Федосова повернулася за стойку. Підводячи голову, він кілька разів ловив на собі її пильний, вивчаючий погляд. Людей за цей час заходило небагато: дві бабусі, вагітна жінка з дитиною на руках та літній червоноармієць з обозу, який приніс пачку листів. Усі вони не викликали підозри і довго не затримувались.

Перечитавши свій твір, Олексій придумав адресу: «Харків, Церковна вулиця (в кожному місті є така, напевне, і в Харкові теж), будинок Соколова, Сергієві Петровичу Соколову». І, склавши листа трикутником, поніс його до поштової скриньки, що висіла біля дверей.

— Написали?

Олексій зупинився. Федосова посміхалась йому з свого віконця.

— Та от... написав. Дякую за папір...

— Давайте сюди, я в чергову відправку пущу.

— Будь ласка...

Вона взяла листа, глянула на адресу.

— У Харків? У вас там рідні?

— Ні, просто друг. Сам я тутешній, херсонський.

— Виходить, ми земляки.

— Ви теж з Херсона?

— Я народилась в Олешках, та це ж бо все одно, — вона засміялась. — А в Харкові я також жила — у дядь-ка, на Сумській вулиці, знаєте таку?

— Чув...

— Соколов, Соколов,— повторювала вона, наче пригадуючи,— знайоме прізвище. Це не фабрикант Соколов?

— Ні, він.. адвокат. Тобто не мій друг, зрозуміло, а його батько.

- Значить, не той. — Вона відклала лист. — У Харкові був фабрикант Соколов, рідний брат відомого херсонського підприємця. А ваш — адвокат? По-моєму, теж щось чула. А як ви потрапили в Харків? — спитала вона.

- Та я, власне, там не був, — сказав Олексій.

Він вирішив не дуже забріхуватись, щоб не наплутати чого. — Мій батько замолоду дружив з батьком Сергія, і Сергій щороку приїздив до нас на літо.

— А чим, якщо не секрет, займався ваш батько?

— Він... він працював у Вадона, — відповів Олексій тоном, з якого можна було зробити висновок, що його батько був щонайменше, інженером.

Вона байдуже спитала:

— Він і тепер там працює?

— Зараз я нічого не знаю про нього.

— А... Пробачте! Жахливий час! Усе так переплуталось, змішалося. Брати проти братів... Коли це скінчиться! Адже так не може бути вічно? Правда? Ось ви, військові, ви ж повинні знати, скільки це ще триватиме?

Олексій, посміхаючись, розвів руками.

— От і всі так, кого не спитаєш, а ти гадай!— Вона ображено надула красиві яскраві губи.

— Хто ж вам відповість!—засміявся Олексій, прагнучи не збитися з запропонованого нею тону легкої «інтелігентної» розмови. — Я працюю в штабі, — Федосова підняла брови, — і то не знаю. Правда, посада в мене скромна: всього тільки писар, але, думаю, що і командуючому не під силу таке питання.

— Це правда! — зітхнула вона.

Так вони розмовляли біля поштової стойки, і їх розмова нічим не відрізнялась од десятків тисяч подібних розмов, які велися на вокзалах, пристанях, у теплушках, на базарах — всюди, де воєнне безладдя випадково зводило людей. Кожному хотілось виговоритися, розповісти про своє горе, дізнатися про чуже, поділитися чутками і новинами.

Якось само собою вийшло, шо Олексій розповів Діні (вони познайомились) «все» про себе: вчився в гімназії, мати померла, батько добровільно пішов в армію, а коли грянула революція, зник — ні слуху ні духу... Розповів про Катю, про її чоловіка, якого видав за власника крамниці, про те, як у вісімнадцятому році, піддавшись хлопчачим пориванням, пристав до фронтовиків, а коли перемогли німці, змушений був тікати з Херсона, потрапив в армію, і закрутило, і понесло... Потім поранило в плече поблизу Верхнього Токмака, відпустили на по-бивку додому, а по дорозі схопив тиф і, замість додому, знов потрапив у госпіталь. Рідних у Херсоні не знайшов. Що лишалось робити? Знову потрапив в армію...

Діна, в свою чергу, розповіла, що встигла закінчити гімназію. Ні, її життя минало, звичайно, не так бурхливо, як в Олексія, але що з того! Хіба це життя! Мріяла про артистичну кар'єру, вірила у високі ідеали, чекала чогось незвичайного. Де це все? Сам порох і тлін. Хоч би повірити в що-небудь! Навколо грубі, нецікаві люди. «Ви ж бачили...»

Бесіда поступово ставала дедалі задушевнішою. Що ж особливого? Обоє виховувалися приблизно однаково, вчились у гімназії. Цікаво ж знати, як у ці важкі роки склалась їхня доля. Ось Олексій служить у червоних, а Діна знає декого, хто служить у білих, і, уявіть собі, це теж непогані люди. Хто ж із них правий? Важко, дуже важко розібратися!

— У вас, мабуть, таких сумнівів не буває, — говорила вона, зітхаючи. — Ви, напевно, твердо переконані в своїй правоті?

На жаль, відповів Олексій, і він не може цього сказати. Раніше, правда, був переконаний, вірив, навіть, якщо хочете, горів. Дома його не розуміли, пішов наперекір усім. Думав: революція, мрія людства... А що вона принесла, ця мрія людства?.. Голод, сипняк, розруху... Та що там говорити!

— Ви ще довго пробудете в Олешках? — спитала Діна.

— Поки штаб не переїде. Боюсь, що скоро доведеться збиратися.

— Заходьте, поки тут. Хоч поговоримо...

— Дякую. Обов'язково прийду.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Карта времени
Карта времени

Роман испанского писателя Феликса Пальмы «Карта времени» можно назвать историческим, приключенческим или научно-фантастическим — и любое из этих определений будет верным. Действие происходит в Лондоне конца XIX века, в эпоху, когда важнейшие научные открытия заставляют людей поверить, что они способны достичь невозможного — скажем, путешествовать во времени. Кто-то желал посетить будущее, а кто-то, наоборот, — побывать в прошлом, и не только побывать, но и изменить его. Но можно ли изменить прошлое? Можно ли переписать Историю? Над этими вопросами приходится задуматься писателю Г.-Дж. Уэллсу, когда он попадает в совершенно невероятную ситуацию, достойную сюжетов его собственных фантастических сочинений.Роман «Карта времени», удостоенный в Испании премии «Атенео де Севилья», уже вышел в США, Англии, Японии, Франции, Австралии, Норвегии, Италии и других странах. В Германии по итогам читательского голосования он занял второе место в списке лучших книг 2010 года.

Феликс Х. Пальма

Фантастика / Приключения / Социально-психологическая фантастика / Исторические приключения / Научная Фантастика
Меч королей
Меч королей

Король Альфред Великий в своих мечтах видел Британию единым государством, и его сын Эдуард свято следовал заветам отца, однако перед смертью изъявил последнюю волю: королевство должно быть разделено. Это известие врасплох застает Утреда Беббанбургского, великого полководца, в свое время давшего клятву верности королю Альфреду. И еще одна мучительная клятва жжет его сердце, а слово надо держать крепко… Покинув родовое гнездо, он отправляется в те края, где его называют не иначе как Утред Язычник, Утред Безбожник, Утред Предатель. Назревает гражданская война, и пока две враждующие стороны собирают армии, неумолимая судьба влечет лорда Утреда в город Лунден. Здесь состоится жестокая схватка, в ходе которой решится судьба страны…Двенадцатый роман из цикла «Саксонские хроники».Впервые на русском языке!

Бернард Корнуэлл

Исторические приключения