Сотрудник ЧК

Олексій підвівся з кушетки і почав уважно вдивлятися у фотографію. Хто вона, ця дівчина? Невже ворог?.. Щось південне, не російське в обличчі. Смуглява, нервові ніздрі... Так, Солових попався недарма!.. До речі, вона ні разу не згадала про нього. Припустімо, це ще можна зрозуміти. А офіцери? Може, її відносини з ними і справді не заходили далі ніж просте знайомство, залицяння і таке інше?.. А його «лист», який вона розпечатала і прочитала?..

На сходах застукали каблучки, Діна ввійшла з двома тарілками в руках. Олексій сидів на кушетці, де вона його лишила.

— Знаєте,— засмучено сказала Діна,— самовар уже холодний. Але зате я принесла маминого печива і яблук з нашого саду, найсмачніших.

- Це ви даремно! Мені навіть ніяково, — промовив Олексій.

— Дурниці! — Діна поставила тарілки на столик. — Їжте, ви такого печива ще не куштували. Ну, беріть же!

Вона всунула йому в руки рум'яний, розсипчастий пряник з маковими візерунками, взяла з тарілки яблуко і стрибнула в крісло.

— Ну, як, освоїлися трохи? — спитала вона. — Правда, в мене непогано?

— Навіть дуже... Я б сказав, зовсім як раніше. Начебто все на світі добре.

Дійсно, в цій затишній кімнаті з завісками, гітарою і зручними меблями і справді можна було забути, що йде війна і тільки вчора за десять верст від Олешок була перехоплена кавалерійська розвідка білих, що через містечко безперервно рухаються війська, стягуючись для удару по Врангелю. Десь далеко за межами тихого мезоніна залишилось ЧК, товариші, Брокман, Маруся, яка зберігає в плічку сарафана пакетик із страшною отрутою — захист від дівочої ганьби... Перед Олексієм сиділа дівчина, така несхожа на Марусю, що здавалася людиною з зовсім іншого світу, томно дивилася загадковими синіми очима, і щось тривожило в ній, щось одночасно притягало і змушувало постійно бути насторожі.

— Цікаво ви сказали: «Як раніше»! — говорила вона.— Мені й самій так здається. Прийдеш ввечері з пошти і наче відсуваєшся на три роки назад. Тут мовби на острові: навколо вирує, реве, а в мене тихо. Яка не є — а ілюзія нормального життя. — Вона зітхнула. — А працювати доводиться... До речі, побачивши вас, я подумала: таке інтелігентне обличчя — і червоний солдат, навіть не командир! А втім, треба сказати, ви прекрасно освоїлися серед таких, як ці залицяльники з чубами та бантами. Як ви його осадили! Просто чудово! А ви знаєте, вони могли що-небудь таке зробити з вами, у мене навіть в серці похололо! Ви сміливий!

— Таке вигадали!..

— Ні, правда, ви дуже сміливий! їх двоє, а ви один!.. Ви ж не могли знати, що той солдатик заступиться!

— В крайньому разі і нас двоє, — сказав Олексій, вказуючи на револьвер.

— Ні, ні, не кажіть, це було безрозсудно! — Діна замахала руками. — А коли ви сказали, що не завжди вдається стриматися — пам'ятаєте, ви так сказали? — я зрозуміла, що ви собою являєте.

- Що ж?

Діна жартівливо насупилась

- Альошо, ви примушуєте мене говорити вам приємні речі! Але я не скажу, і не розраховуйте! Ось візьміть це печиво і будьте задоволені!.. — Вона нахилилась, схопила з тарілки пряник і кинула його на коліна Олексієві. Потім відкинулась у кріслі, поклала голову на спинку. — Та-ак, от ви кажете: «Як раніше»... А ви пам'ятаєте, що то було за життя? Театри, вечори поезії, Ігор Северянін...

А бали в дворянських зібраннях? Ви, гімназисти, правда, там не бували. А я була! Двічі! Цього з'а-бути не можна, Альошо! На все життя!.. А пам'ятаєте, які актори приїздили? Харламов — чудовнії трагік.

- Звичайно, пам'ятаю! — сказав Олексій. Він справді пам'ятав афіші з цим прізвищем.

- Ми з татом їздили його дивитись. Блідий, немов виходець з потойбічного світу... Це було якраз, коли освячували нові верфі.

— А... з фейєрверком? Мене батько водив...

— Так. Чудово!..

Дивлячись на стелю, де коливалась кругла світлова пляма від лампи, Діна почала пригадувати катання на яхтах по Дніпру, які влаштовувала одеська пароплавна компанія з метою реклами, гастролі київської оперети, кінематограф і Віру Холодну в знаменитому фільмі «Щастя нема в мене, тільки хрест на грудях»... Олексій теж пригадав строкаті весняні ярмарки з балаганами і каруселлю, змагання борців у цирку, холодну каву «глясе» з морозивом у ресторані «Золотий якір», куди гімназистів пускали тільки з дорослими...

- До речі, — сказала Діна, — ви вчились у першій гімназії?

- У першій.

- Тут є один колишній учень з вашої гімназії. Може ви його знаєте? його звуть, здається, Віктор.

Шматочок печива застряв в Олексія в зубах. Він обережно виколупав його язиком. Спитав якомога байдужіше:

- А прізвище?

- Прізвища не пам'ятаю,— Діна дивилась йому просто в очі.

— Зі мною в класі вчився Вітька Корсаков, на прізвисько Пончик,— повільно сказав Олексій.— Син письмоводителя з міської управи, ябеда і фіскал, його всі лупцювали.

— Ні, — посміхнулася Діна. — В цього батько був, здається, негоціантом. Його прізвище не то Мохов, не то Маков...

— Може, Марков? Такий був. Тільки вчився на клас вище. Моторку мав, ми всі йому заздрили.

— Точно не пам'ятаю, — сказала Діна, — але щось подібне. А який з себе ваш Марков?