Таємниця Пурпурової планети

— Так! — відказав Люм і, по-змовницьки підморгнувши, набрав повні жмені жовтогарячої рідини зі струмка і випив її великими ковтками.

— А місцеві жителі? Де живуть вони? Невже як ця мавпочка — всередині, у цих гігантських фруктах? — Я озиралася навкруги і все сподівалася побачити звичні будинки, вулиці й машини.

— Не поспішай, Олю. На нашій планеті все влаштовано не так, як на Землі, і ти обов’язково побачиш, як ми живемо. Але зараз треба поспішати. Ти мусиш розгадати таємницю Фруктового острова. — І Люм пильно глянув мені в очі. —Та май на увазі, це зовсім не просто. Серед мешканців Пурпурової планети є не лише такі добрі й лагідні створіння, як ця смарагдова мавпочка. Я хочу, щоб ти знала: нам загрожує небезпека, і допомогти нам можеш лише ти.

— Я?! Пробач, я мала сказати про це ще на Землі, але мені страшенно хотілося полетіти з тобою на Пурпурову планету. Мабуть, ти мене з кимось сплутав. Правда, у мене немає ніякої чарівної сили, і я не уявляю, чим зможу допомогти. — Я похнюпилася й відчула, що червонію. Мені було соромно й прикро: замість чудової космічної пригоди я втрапила в халепу і жодного виходу з цієї дурної ситуації не бачила.

— Послухай, ти сама не знаєш, якою силою володієш. Просто ти її ніколи не використовувала. Все залежить від тебе самої. А може, ти боїшся? Тоді, звичайно, ти можеш відмовитися. Ще не пізно. Одне твоє слово — і за якусь мить ти опинишся на своєму подвір’ї. Я навіть можу зробити так, що ти все-все забудеш. Або думатимеш, що тобі приснився цікавий і трохи страшний сон. То як, ти лишаєшся?

Я замислилася. Весела пригода ставала небезпечною. А я найбільше в світі люблю пригодницькі історії. Щоправда, коли в них щасливий кінець.

«А чому ж моя історія має закінчитися сумно? А що, коли я й справді володію якоюсь надзвичайною силою? — подумала я. — До того ж, як сказав Люм, усе залежить тільки від мене. А я страшенно хочу розгадати таємницю Фруктового острова».

— Згода, — сказала я і для певності глянула на Гарбузика.

Кіт віддано подивився мені в очі й нявкнув, ніби радіючи з мого рішення.

— Ну, коли так, тобі час вирушати на пошуки печери Трьох Кокосів. Зустрінемося на тому боці Виноградної затоки. — Люм змахнув полами свого блискучого плаща, знявся в повітря і полетів на захід. Туди, де ховалося за обрій велике бузкове сонце.

Розділ третій

у якому я винаходжу літальний апарат і вирушаю назустріч небезпеці

Я свиснула вірному Гарбузикові, який знову вхопив татів сріблястий медальйон, і рушила в напрямку гранатово-червоних скель, що підступали до моря.

Раптом я почула за собою ледь чутний дзенькіт. То маленька смарагдова мавпочка наздоганяла нас, стрибаючи по величезних фруктових пірамідах, як по гірських вершинах.

— Ну що ж, назвемо тебе Дзиґою, — сказала я до мавпочки, підхоплюючи її на руки і вмощуючи малу в себе на плечі. — От тільки дзвіночок твій доведеться поки що відв’язати. А то ти попереджатимеш всіх про наше наближення.

Кумедне зелене створіння ніби зрозуміло мої слова і струсило мені до рук свого срібного дзвіночка. Я засміялася і подумала, що неодмінно спробую взяти Дзиґу з собою на Землю. Звичайно, коли моя пригода закінчиться добре.

Але зовсім скоро мої веселощі почали пропадати. Кросівки, такі зручні й легенькі на вулицях міста, на цих фруктових кучугурах раз у раз ковзали, і я ледве втримувалася на ногах. До того ж відстань між мною і Гранатовими скелями майже не зменшувалася. А сутінки вже спадали на острів, і навколо от-от мала запанувати темрява.

«От би сюди повітряну кулю. Таку, на якій ми мандрували з татом минулого літа», — подумала я.

І враз у моїй голові народився божевільний план. Але чомусь я одразу ж повірила, що тут, на казковій Пурпуровій планеті, він неодмінно має здійснитися.

Я витягла з кишені своєї спортивної курточки улюблену полуничну жуйку, швидко розжувала її і, відчуваючи в роті чудовий смак, почала обережно надувати гумову кульку.

«Тільки б вийшло!» — подумки просила я і щосили дмухала і дмухала. Аж поки кулька стала більшою за мене.

Тоді я вхопилася рукою за липкі краї гумової кулі, зручно вмостила Дзиґу в себе на плечі, вільною рукою притулила до себе Гарбузика — і ми полетіли у струменях теплого попутного вітру в бік Гранатових скель.

Ось і вершечок скелі. Я спритно приземлилася на маленькому майданчику, опустила на землю Гарбузика, погладила по м’якій хутряній спинці смарагдову мавпочку і почала обережно спускатися по сходинках, викладених зі справжнісіньких соковитих гранатів.

Розділ четвертий

де Дзиґа починає говорити і дає кілька мудрих порад

Ця Гранатова скеля насправді була мов неприступна фортеця. Як усе на цій казковій планеті, гранати тут розрослися до розміру баскетбольних м’ячів. Тож кожен крок слід було робити обережно, щоб нога не спорснула з велетенських плодів і вся наша компанія не покотилася шкереберть донизу.