У пошуках Оґопоґо

— Тобі пощастило — саме сьогодні у Гданську розпочинається славетний Домініканський ярмарок! — повідомила моя польська приятелька Данка, котра й запросила мене пожити у неї на мансарді в одному зі старовинних будинків, що стоять на вулиці Длуґій. — Саме по моїй вулиці йтиме карнавальна процесія, — гордо додала вона, — тож ми зможемо дивитися на неї з вікон мого помешкання, зручно вмостившись на широкому підвіконні, як у партері театру!

Я страшенно зраділа, бо знала, що кожного року влітку в Гданську відбувається це дивовижне свято. На ярмарок з'їжджаються продавці й покупці з цілого світу. Весь центр міста у ці дні перетворюється на велетенський базар, де продають одяг і взуття, їжу та прикраси. Я блукала серед цих тимчасових яток з горами усіляких товарів, аж раптом зупинилася біля продавця, котрий голосно запрошував придбати у нього таблички з найбезглуздішими й найсмішнішими написами. На одній такій металевій табличці було написано: «Увага! Тут живе добрий пес, але в нього дуже слабкі нерви!»

А ввечері на вулицях Гданська завирував веселий карнавал, до якого міг прилучитися кожен. Фокусники витягали з рукава живих голубів і цілі кілометри зв'язаних між собою барвистих хусточок, живий кролик вистрибував зі старого капелюха, блазні у гостроверхих ковпаках смішили публіку, акробати на височезних ходулях виконували карколомні трюки, а біля водограю, в якому вода безупинно дзюркоче ось уже п'ять століть і над яким височіє бронзова статуя Нептуна, під звуки старовинних інструментів кружляли дами й кавалери у розшитих камзолах, оксамитних панталонах та довгих, до п'ят, єдвабних сукнях. І здавалося, що зараз із-за рогу величного палацу виїде карета, запряжена баскими кіньми, і з неї вийде прекрасна принцеса, котра колись загубила кришталевого черевичка, тікаючи з королівського балу.

Босою ніжкою

(Спроба групового психологічного портрета)

Вже багато років мене мучить питання — ну чим же все-таки відрізняються вкраїнські діточки від їхніх закордонних ровесників? Вони не такі розкуті й безпосередні? Вони голосно верещать і длубаються у носах? Ну то й що?! Іноземні хлопчики і дівчатка, навіть стерильно чисті, також люблять робити капості і навіть час від часу відстрілюють одне одного, надивившись по телевізору лякачок. І часом мені здаеться, що в Україні виросло якесь особливе — постчорнобильське покоління, яке знає щось таке, про що більше не знає ніхто у світі…

В далекі дев'яності мені довелося везти групу школярів до Польщі. То були мешканці Народицького району, де навіть на узбіччя дороги не можна було ставати — дозиметри зашкалювало. Доля маленького села Лозниця, про існування якого я дізналася з листа учнів лозницької середньої школи, вразила мене й моїх колег до глибини душі. І я вирішила будь- що допомогти малим лозничанам оздоровитися за кордоном.

Півроку листування з українською діаспорою у Польщі, кількамісячна біганина по кабінетах МЗС — і ми вирушили до чудового містечка Чєпліца. Вже у вагоні потяга Київ-Вроцлав сільська вчителька прийшла до мене в купе й принесла цілу течку з малюнками юних лозничан. На всіх шістдесяти малюнках було зображено однакові хатки із заклеєними навхрест вікнами, криниці, забиті дошками, і журавлиний ключ, що летить геть від страшної смугастої труби Чорнобильської АС.

— Оце такі ми побіджені! — заголосила вчителька і простягнула мені другу течку, де зберігалися твори її учнів.

Я навмання вибрала один аркуш, видертий зі шкільного зошита, і прочитала написані кострубатим почерком слова: «І коли ж я зможу стати босою ніжкою на рідну лозницьку землю?!» Я схотіла познайомитися з автором сумної розповіді. Коли вчителька підвела до мене кремезного десятикласника, я мимоволі глянула на його кінцівки — «ніжки» були десь розміру 45-го.

«Та біс із ним, — думала я під стукіт вагонних коліс, — ну написали бідолашні діти твори під диктовку золотозубої вчительки, аби їх пожаліли і повезли за кордон. Але ж чому, чому сердешні жертви аварії везуть із собою величезні картаті сумки?! Адже я попереджала, що у Польщі на нас чекають місцеві українці і що не дай Боже везти з собою якісь речі на продаж — ми навіки зганьбимося перед гостинними господарями».

Поселили нас у гуртожитку православного чоловічого монастиря, видали кожному лозничанину купу подарунків — светрів, джинсів, кросівок (українська громада міста Вроцлава збирала гроші на ці подарунки півроку), і радісно було дивитися у щасливі очі сільських діточок, які тут-таки повдягали на себе усі ті яскраві обновки. Діаспорні бабусі втирали сльози зворушення, потім ми разом проспівали «Червону калину», аж врешті дітки розійшлися по келіях відпочивати.