У пошуках Оґопоґо

Серед ночі мене розбудив стукіт у двері — на порозі стояли двоє польських поліцейських, а позад них завмерли лозничани на чолі з учителькою (серед них я впізнала й хлопця, що писав про «босу ніжку»). Виявилося, що затримали моїх підопічних посеред ринкової площі, де вони жваво торгували горілкою, зубною пастою й колготками. Зчинився страшний скандал, вчителька відбивалася від поліцейських пластмасовою лялькою (у далекі дев'яності до Польщі з України возили на продаж геть усе), та врешті,

дізнавшись, що діти приїхали мало не з самого Чорнобиля, їм повернули усі конфісковані речі (крім горілки) й доправили до церковного гуртожитку.

Вчителька плакала у мене на грудях, присягалася, що це більше не повториться, але вже за кілька днів я помітила, що наші господарі- семінаристи ходять ледь похитуючись, і часом уночі до моєї кімнати долинав хор п'яних чоловічих голосів, що співали церковні канти. Коридорами монастиря розлився густий запах перегару, і я зрозуміла, що запаси оковитої ще далеко не вичерпалися.

У відповідь на мої вмовляння й докори золотозуба вчителька похмуро мовчала, а малі лозничани бігали містом, скуповуючи на вторговані за горілку гроші «шелестючі» плащі. Чомусь саме це вбрання вважалося в ураженому радіацією селі найбільшим криком моди.

Сільські хлопчики й дівчатка, які юрмилися біля прилавків магазинів, видирали одне в одного блискучі цяцьки й голосно перегукувалися:

Петя, ти бачив, оно тітка гола у журналі продається!

Берка, а я собі кофту малинову купила з бльостками!

На нас озиралися поляки, і мені було страшенно соромно. Треба було щось робити — культурна програма, яку нам підготували господарі, зовсім не зацікавила ні вчительку, ні її учнів. І лише після довгих умовлянь діти згодилися піти до місцевого природничого музею. Містився той музей у старовинному палаці, а

опудала екзотичних звірів і птахів ще на початку XX століття привіз із різних континентів якийсь місцевий зоолог.

І несподівано, коли ми увійшли до першої зали, я почула, що діти замовкли. Повз нас проходили екскурсії польських школярів, які жваво перемовлялися, а мої лозничани стояли розгублені й принишклі. І раптом саме отой парубійко, що написав програмний твір про босу ніжку, тихо запитав:

А шо, їх усіх повбивали?

Діти дивилися на опудала пінгвінів, що їх польський мандрівник уполював десь в Антарктиді, на голову ікластого кабана, прибиту до стіни, на слонячі бивні, і у них в очах стояли сльози. І я зрозуміла, що оці маленькі селюки — найкращі діти у світі. Хай вони витирають носа рукавом і матюкаються, хай малюють трафаретні картинки, розраховані на те, що їх пожаліють і повезуть іще в якийсь закордон, і нехай продають горілку. Але ці українські діти, може, перші у світі відчули на собі, який крихкий світ, що їх оточує, і які ми беззахисні й залежні одне від одного — люди, птахи й дерева.

Мандрівка шоста

Балаклава

Якщо посеред похмурої київської зими вам раптом заманеться вдарити об землю лихом-журбою, тікайте на південь, у Крим. Там стоять зелені дерева, там хлюпочеться море і літають чайки, там чисті набережні і порожні приморські кав'ярні. І серед облизаних хвилями зелених скляних скалок, трісочок та жмутків водоростей ви, може, знайдете чудову рожево- помаранчеву мушлю. І вона буде дивовижна й неповторна. Зовсім не така, як безліч її лакованих родичів, щедро розсипаних по всіх сувенірних яточках.

Ця мушля світитиме тихим сяйвом на вашому столі, коли ви повернетеся у місто, де небо сіре, сірий асфальт і сірі обличчя пасажирів у метро. Вона даватиме бодай слабку надію на те що зима все-таки колись скінчиться!

Балаклава — це навіть не місто. Її так довго засекречували через вирубану у скелях стоянку підводних човнів, що навіть статусу міста не дали. Балаклава вважається частиною Севастополя — «гордости русских моряков».

Як усе, до чого торкалася волохата рука гегемона, це маленьке містечко, що притулилося біля гір навколо чарівної бухти, спотворене хаотично наліпленими вздовж узбережжя будинками-коробками. І лише кілька старовинних палаців нагадують про те, що тут колись гуляли дами у мережаних сукнях, з парасольками

в руках, рум'яні діточки ліпили з піску замки, а вусаті дядечка у кумедних смугастих купальниках пірнали у морські глибини, щоб видобути звідти якусь дивовижну грецьку вазу чи чорну монету з профілем римського імператора.

Усе минуло. На Балаклаві стоїть тавро військового містечка, і його ще років сто відмиватимуть солоні морські хвилі. Але й цей забутий Богом куточок Криму вабить не розпещених західним сервісом громадян різних країн СНД. Життя в Балаклаві тече повільно й одноманітно, аж поки у травні починається курортний сезон і навала «диких» відпочивальників щільно вкриває блідими тілами місцеві пляжі.