У пошуках Оґопоґо

Нещодавно тут знімали англійське кіно із загадково-розпусною назвою «Сафо». На віддалених від набережної скелях побудували декорації грецького містечка Лесбос. Виявилося, що дешевше збудувати в Криму міні-Лесбос, аніж знімати фільм на грецькому острові. І раптом завдяки цим декораціям стало видно, яким дивовижним могло б бути це місто. Білі будиночки, притулені до гір. Вони ніби виростають зі скель і є їх продовженням. Невеличкі церковці з округлими синіми банями. Все гармонійне й органічне. Мабуть, такою б і була Балаклава, коли б 90 років тому сюди не ступила нога всюдисущого совка.

Геть усе населення Криму страшенно боїться українізації. Мені здається, що, заколисуючи немовлят, кримські матусі лякають їх не сірим вовком, а страшним хахлом у помаранчевих шароварах. Той садюга підкрадається до сердешних кримських хлопчиків і дівчаток, щоб скрутити їх, прив'язати до парти і вчинити наругу — провести насильницьку українізацію. І, певно, бідолашні малята зриваються посеред ночі з ліжечок і ховаються від лютого хахла з голосним криком «НЕ НАДА! НЕ НАДА!».

Саме тому пильні кримські громадяни повивішували вздовж доріг велетенські щити з написами: «ЗАЩИТИМ РУССКИЙ ЯЗЫК!»

Але якщо абстрагуватися від цих прикрих ознак присутності великого північного сусіда, то в Криму можна чудово відпочити. Навіть у тій-таки Балаклаві. Навіть у грудні. Можна виходити на набережну й милуватися білими яхтами, припнутими до причалу, і слухати розповіді місцевих рибалок, що онде та, з синіми смужками — Алли Пугачової! А он та сріблиста — Макаревіча! А оно — Леоніда Даніловіча. Ми ево очень любім. Он нам набережную сделал!

Можна сісти під тентом затишної забігайлівки, де з ранку до ночі труться об ноги рідких відвідувачів худющі коти, і пити біле вино. І слухати море.

А можна здертися на гору до напівзруйнованої генуезької фортеці і уявляти, як сотні й тисячі людей складали ці грубезні мури, а потім ховалися за ними, стріляючи з гармат по ворожих суднах.

А зовсім пізно ввечері якась тьотя Мотя, що звабила вас на вокзалі й привела до себе «на постой», насмажить цілу пательню найсмачнішої в світі риби — камбали. І дзвенітимуть келихи, і ви з друзями співатимете веселу пісню про Галю, яка так погано скінчила своє недовге дівоче життя, припнута до сосни косами, і

побратаєтеся з місцевим відставним капітаном, і навіть випалите з ним люльку миру. І він тихенько, щоб не чула тьотя Мотя, признається, що народився на Чернігівщині, і зронить скупу капітанську сльозу у чарку з кримською мадерою.

Мандрівка сьома

Єгипет — наближення

Подорож до Єгипту почалася з дзвінка подруги, яка вкрадливим голосом запитала: «Лесю, а в тебе е зайві триста баксів?» Рятуючи нашу багаторічну дружбу і пам'ятаючи сумний досвід попередніх позичок, я вже хотіла збрехати й сказати — ні! І навіть схрестила безіменний і середній пальці на лівій руці. Але в останню мить плюнула на всі перестороги мудрих людей, типу: «хочеш втратити приятеля — позич йому грошей», або «позичаєш чужі гроші, а віддавати треба свої…» і зізналася, що отримала шалений гонорар — якраз 300 у. о.

І тоді подруга тремтячим від хвилювання голосом зацокотіла:

— Завтра вранці вилітаємо до Шарм-ель-Шейха! Це в Єгипті. На березі Червоного моря. Там коралі й жовті, сині, малинові риби! Там — літо!!!

І ми поїхали. Адже така нагода трапляється лише раз у житті — коли горять синім полум'ям путівки, від яких відмовилися багатенькі буратіни. Бо десь там, у далекому Єгипті, насуваються піщані бурі, або їм запропонували щось іще крутіше і туристична фірма продає путівку втричі дешевше. Треба мерщій хапати удачу за хвоста і, не гаючи ні хвилини, кидати в дорожню торбу купальника, дві футболки, короткі літні штанці і мчати в аеропорт Бориспіль. А тоді стояти біля «зеленого» митного коридору з дурнуватою щасливою усмішкою і чекати, що ось-ось тебе покличуть на борт білокрилого лайнера і почнеться казкова мандрівка.

Але скільки можна тримати на обличчі ту безглузду усмішку? Годину? Дві? Три? Ми з подругою почали втрачати надію на п'ятій годині чекання. Аж тут лагідний голос повідомив про те, що всіх пасажирів рейсу Київ — Шарм-ель-Шейх просять підійти до п'ятого віконечка, де на нас чекає важлива інформація.

— Ну все, — сказала подруга, — гаплик! Нас кинули! Зараз оголосять, що ця поганська туристична фірма прогоріла, а її шеф зник з нашими грошенятами у невідомому напрямку…

— Так, це було надто гарно й дешево, щоб бути правдою, — погодилась я, і ми понуро посунули до гурту похмурих людей, які обступили усміхнену тітоньку в уніформі.