Unknown

Д з у п ь о. Ні, пані. Я небагато хочу, я хочу раз тіль­ки один добрий вчинок мати за собою. Ми кидаємося, мов навіжені, в крутіжі життя, і нашим гаслом стало: «Слава і багатство!» Задивлені в наші щоденні призем­ні турботи, ми усе далі втікаємо від ідеалу людини, і, коли прийдуть старечі літа, ми не зможемо навіть крик­нути з цілої душі: «Боже! Я жив!» І тому... тому я рішив допомогти до щастя хоч одній-однісінькій людині, бо не буде інакше спокою у душі моїй.

Пауза.

Помикевичева. Вибач, Дзуню... Це дуже шля­хетне і небуденне!..

Дзупьо. Ні, Міллі, це тільки обов’язок кожпої сві­домої людини — українця, в якій ще не завмерло оте людське прегарне, таємне й незбагнуте...

Помикевичева. Вибач, Дзуню... Сьогодні так лег­ко помилитися в осуді людини.

Д з у н ь о. Може, ви і в мені розчаруєтесь, дорога моя Міллі...

Помикевичева. Ніколи, Дзуню, бо тоді б мені остало хіба покинути цей світ...

Д з у н ь о. Тоді... і я б полинув твоїми слідами, Міллі!..

Помикевичева. Так? Отож я тепер на все для тебе готова! (Цілує його.)

Д з у н ь о. Міллі! Увійти хтось може. Це доволі не­обережно, Міллі.

Помикевичева. Для тебе — я на все готова!.. (Цілує його.)

Д з у н ь о. Колись я пригадаю тобі твої слова, а те­пер... тепер, Міллі, треба кінчати розпочате діло.

Помикевичева. Дзуню. Ти бачиш? Я соромлюся...

Д з у н ь о. І мені соромно твоїх таких чистих і невин­них очей, і тому йду кінчити діло, після якого матиму, може, право більше сміливо глянути в твої очі...

Помикевичева. Можу знати, що саме ти заду­мав?

Дзуньо. Ти повинна знати, Міллі. Отець Румега має змогу одним почерком піднести людину з низів у ви­сочінь. Як бездітному залишилося одно — стати комусь, комусь дуже нещасному в пригоді.

Помикевичева. Це кому, Дзуню?

Дзупьо. Нашій скромній мундантці.

Помикевичева. Лесі?

Дзуньо. Тому що сирітка вона, молода, тому що в людських очах вона з гірших, може, найгірша і тому, що в неї латані мештики, і білля...

Помикевичева. Роби, як вважаєш, Дзуню. Я вірю глибоко у святість і небуденність твоїх почувань...

Входить Леся.

...хоч як непокоїть мене це — білля... (До Лесі.) Панно Лесю, якщо ваша душа годна відчути усю красу і велич чиєїсь душі, ви повпнпі молитись до цієї людини.

Леся. Я молюся, пані добродійко. Я вже давно, ду­же давно молилася, так гаряче, як ніхто, ніхто більше...

Помикевичева.

Ви трохи зарозумілі, маленька... (Виходить у в їдальню.)

Леся падає навколішки перед Дзуиьом.

Дзуньо. Ну, що це, Лесю?

Леся. Це молитва...

Дзуньо. А ти забула,— хтось ввійти може... Лесю, увійти можуть!

Леся. Увійти?.. Цього... цього ніхто побачити не по­винен... (Встає.)