Unknown

Помикеви ч. Це — це було б страшне, це було б жахливе! Ш-ч-че коли б до того з цілої справи вийшов пшик!.. Пане товаришу, це ж було б жахливе!!!

Дзуньо. Отець Румега затримується в готелі «Під

тризубом»?

Помикевич. Ну — там, при чому ж це?..

Дзупьо. Меценасе, ваше вухо!.. (Шепче йому щось на вухо.)

Помикевич. Думка, без сумніву, цікава. Таке ще в моїй адвокатській практиці не траплялося. Це — дійсно цікава думка. А... хто ж, по-вашому, мав би теє...

Дзуньо.

Гадаю, Пипцьо і Рипцьо.

Помикевич. Хочете ворожими руками...

Дзуньо. Ви про Пипця і Рипця?

Помикевич. Ну, як же ж? Про ворогів національ­них...

Дзуньо. Про них, про мародерчиків коханих? А ви гадаєте, що коли б вони себе там, у червоному таборі, почували у своїй хаті, вони б витоптували паші пороги? Ви думаєте, вони іншої породи? Ні, меценасе, вони ті ж

самі, тільки самохіть заблукапі вівці, тільки — паші шумськісти кохані!..

Помикевич. А теє... мовчатимуть принайменше?

Д з у н ь о. Про це я — тобто спільним коштом подбає­мо. Ваш апарат у канцелярії?

Помикевич. Як звичайно, а кліші у шафці.

Дзуньо підходить до дверей їдальні.

Пане товаришу!.. А я-якщо це все надаремне?..

Дзуньо. Ви знову?

Помикевич. Ви... ви мене зрозумійте!.. Якщо отець Румега стане дуба і... і не помре?

Дзуньо. Тоді—заадоптує її. Та вважайте, мецена- се, не забувати про формальний бік справи! (Крізь відхи­лені двері викликує когось пальцем з їдальні.)

Помикевич. Розуміється, не забуду. Та чи не вва­жаєте, що добре було б, наколи б отець Румега добро­вільно вмер...

Дзуньо. Що таке?

Помикевич. Е... е... я хотів сказати, що отець Ру­мега зовсім певно добровільно помре...

Входить Р и и ц ь о, за ним П и п ц ь о, обидва втираючи хусточ­кою роти.

Р и п ц ь о. Ви, пане докторе, мене просили?

Пипцьо. Як вам не сором? Ви ж бачите — мене!

Помикевич виходить.

Дзуньо. Я вас обох просив, панове, і хочу перш усього спитати вас, чи ви умієте мовчати?

Р и п ц ь о. Будьте спокійні, пане докторе. Щодо ме­не можу вам тільки сказати, що мій покійний професор Ричай, той самий, що носив перуку і жив з вдовою по свойому покійному братові, нотареві з Тернополя, коли було згадає про мене...

Пипцьо. А я то, коли в якості політв’язня в тюр­мі чотири роки сидів, так, бувало, сам прокуратор піді­йде до мене, поклепає по рамені, сіпне отак за вухо і каже: «Ви, товаришу Пипцю, витримана людина, ви по- геройськи вмієте мовчати».

Дзуньо. Саме того я і сподівався по панах, тим більше, що дам панам нагоду переконатися, як то все- таки іноді мовчанка— якщо не золото правдиве, то

 

 

 

 

 

 

щонайменше золоті польські. Чи котрий з панів вміє світ- лити?