Unknown

Ходить тільки про підпис, отче после!

Дзуньо. Про королівський жест, що про його ши- J роко писатиме навіть ворожа преса, отче после!

О. Румега бере папір в руки, читає і сідає.

О. Р у м е г а. Я-я тепер не зможу підписати, панове. Ви ж самі бачите, панове, як у мене руки тремтять сьогодні...

Помикевич. І ось підпишете, отче. Скажете собі «пропало», і руки перестануть тремтіти.

Д з у н ь о. І тоді з гордощів почне тремтіти серце, отче.

О. Р у м е г а. Воно в мене вже тремтить. Я мушу конче на повітря, панове!

Помикевич. Пане товаришу! Відчиніть вікна!

Дзуньо відчиняє вікна. Пауза.

О. Р у м е г а. Мені треба на потяг, панове!..

Д з у п ь о. Перо нове, отче, й підписання не забере вам більше чверть хвилини часу.

Помикевич. І чверть хвилипи не забере, отче после!

О. Р у м е г а. Роздумуючи сьогоднішньої ночі, я ді­йшов до глибокого переконання, що моїм обов’язком як українського громадянина е віддати своє криваво за­працьоване майно цілому народові, панове.

Помикевич. Вибачте, отч-ч-че, якш-ч-чо в дечиїх головах повстане сумнів, чи саме сьогоднішньої ночі ви мали час і нагоду так глибоко й так патріотично заду­муватись...

Дзуньо. Ми маємо навіть певні докази на те, що ви дійсно так багато часу на те не мали...

О. Р у м е г а. Я вас не розумію...

Дзуньо. Заспокойтеся, зараз зрозумієте, отче.

Передає йому знимку. Піп оглядає її, кліпає очима і при­тьмом ховає в кишеню. Тоді Помикевич і Дзуньо водночас

показують йому по знимці. Румега втирає піт з чола.

О. Р у м е г а. Ви дуже нетерпеливі, панове...

Помикевич. Всевишній нам дарує, бо для сироти все це, для її добра...

О. Р у м е г а. Я ж ще жию, панове!..

Помикевич. Ми й це взяли під увагу, отче после!

Д з у п ь о. Як ревні католики, ми рахувалися з мож­ливістю чуда та визнали за відповідне помістити в за­повіті увагу, що тільки в цьому випадку маєток перехо­дить на Лесю, коли у вас перед вашою смертю не буде законного нащадка.

О. Р у м е г а. Чи ви не гадаете, панове, що ми роби­мо це все трохи занадто прихапцем?.. (Пауза.) Папове!!!

«Панове» показують йому вдруге знимки.

О. Р у м е г а. Дайте перо!.. (Підписує.)

Д з у н ь о. Для. добра сироти виразніше підписуйте, отче!

Помикевич.

Особливо прізвище, отче!

Д з у н ь о. Так!

Помикевич. Ч-чудесно!

Д з у н ь о. А тепер дозвольте, отче после, поздорови­ти вас з чином, на згадку якого всі українські серця ма­тимуть право битися з гордістю. (Бере папір і виходить з канцелярії.)

Помикевич. Дозвольте і мені, отче после, висло­вити...

О. Р у м е г а. Дякую, ви дуже навіть чемні. (Встає.) Моє...

Помикевич. До потягу ви вже спізнилися, отче, так ш-ч-чо вам нема чого спішитися так дуже. Тим біль­ше, ш-ч-чо в мене маленька справа до вас.