Unknown

Варвара(стиснула його руку). Дякую вам. (Пі­дійшла до дзеркала, ладнає зачіску, потім круто повер­тається лицем до о. Юліяна). Помоліться, отче, за мене й помоліться за того, кого поразить моя ненависть. Я ще не впевнена, я ще не вірю, я не хочу в це повірити, та коли остання іскорка моєї надії згасне, помоліться за нього, отче!.. (Підійшла до дверей і стала проти заходу, що багровою загравою спалахнув на її лиці.)

Розлігся трикратний левиний рев.

(Варвара говорить крізь затиснені зуби.) Помоліться, отче.

О. Юліян. Не зможу, моя дорога. Ця молитва бу­ла б мертва, як... моя віра сьогодні.

Варвара.

Отче!

О. Юліян(із схрещеними на грудях руками піді­йшов до порога). Не дивуйтесь, дорога. Зі мною діється те, що з вами сталося давно. На ваших губах тремтить іще зрідка молитва, але в ній уже чується шепіт умираю­чого бога, на зміну якому стають світила великого дня, і сіяч виходить сіяти вже не з молитвою, не з гімном рабству і смерті на устах, а з піснею всеиеремагаючого життя, з піснею, яка заглушить, либонь, останні наші дзвони.

Варвара. Ви плачете, мій друже...

О. Ю л і я н . Ні, це вам тільки так здалося. Якщо я й заплачу колись, то лише тому, що мої руки, руки сіяча, сіяли не насіння істини, а... драконові зуби, з яких ви­росли убивці родичів Параски.

Варвара. Убивці?.. А може, там був лише одип душогуб? Як ви гадаєте?..

О. 10 л і я н. Родичам Параски однаково.

Варвара. А мені — не однаково. Я хочу знати всю, достеменно всю правду. І про ту пам’ятну ніч, і — про сьогоднішній світанок. Отче! Можливо, мені знадобить­ся ввечері ваш кінь. Ви не будете заперечувати?

О.

Юлія н. Він, як завжди, до ваших послуг, тіль­ки...

Варвара. О, не турбуйтеся, друже, про мене. (Слухає.) Хтось іде!.. Коли кінь буде мені потрібен, ви дозволите, що я сама виведу його із стайні. (Нашвидку зав’язує вузлик і ховає до кишені.)

О. 10 л і я п (вклонився). Ваша воля.

Виходить і на опасапні розминається з І в а п о м та С є м е-

н о м. Іван також з автоматом.

Іван.

Інженер...

Варвара. Здається, спить. Розбудити?

Іван(подивився на годинник). Не треба. Хай ще кілька хвилин поспить. Сердега зморився. П’ятдесят ві­сім років — не жарти.

Входить Микола.

Микола. Ти збрехав, Іване. Всього п’ятдесят сім. Та я бачу, ви вже готові.

Іван. Мельчишин з людьми чекає біля сільради.

Микола. Іду, іду. (Повертається до своєї кімнати.)

Варвара. Сідайте, товариство.

Семен. Спасибі, учителько.

Обидва сідають. Іван набиває й запалює цибух. Увійшла

Параска й узяла з припічка дійницю. Побачивши в дверях

Миколу з карабіном у руках, вона злякано відсахнулася, по­тім швидко вийшла з хати.

Микола(дивиться їй услід). Це вона так завжди, як тільки побачить зброю. Бідна дитина.

Іван. Нічого. Виросте й забуде.

Варвара. Навряд.