Unknown

О. Румега. Борони боже! Ніякої такої, щоб пере­шкодити могли. Я навіть дуже радий...

Дзуньо. Панно Лесю, отець добродій буде дуже радий, якщо матиме змогу на недільному обіді пізнати вас ближче...

Помикевич. Всеч-ч-чеспіший отець має дуже доб­ре серце, панно Лесю.

Леся. Я дуже вдячна, я дуже зворушена... але... я не зовсім добре розумію...

Дзуньо. Я вас, панно Лесю, дуже добре розумію; сьогодні шляхетність і добре серце важко зрозуміти. По­важання, отче, з пошаною, меценасе!

Леся. До побачення...

О. Р у м е г а. До побачеппя, до побачення, доню!

Дзуньо і Леся виходять.

(Румега дивиться вслід Лесі.)

Найсолодша доню!..

Помикевич. Так, отче, так! Невесела річ не ма­ти власної доні.

О. Румега. Невесела річ, меценасе!

Помикевич. Воно квіткою росте на очах.

О. Румега. Голубом чистим...

Помикеви ч. Якщо б у мене була,— ну, хоч би нафта, отче, я б... я б дуже жалкував, що в мене нащад­ків немає.

О. Румега. Ох, так, меценасе, так! Поки ще жне­мо, поки ще мучимось на світі божому, мусимо усе, усе для народу посвятити. Навіть власне щастя і здоров’я, меценасе.

Помикевич. Святі слова, всечесніший.

О. Р у м е г а. А я, меценасе, вже остаточно назву для захисту придумав.

Помикевпч. Цікаво, отче.

О. Румега. Навіть дуже цікаво. Срібними буквами на блакитному полі: «Сирітський захист», «Любов сама­ритянська», а нижче золотими — ану, відгадайте що?

Помикевич. Імені...

О. Румега. «Імені о. Румеги», меценасе!

Помикевич. Воно, дійсно, небуденний проект. А ви, отче, хотіли, може, заповіт вже писати?

О. Р у м е г а. Ви ж бачите, що мені недалеко до віч­ного супочинку, та заки напишемо заповіта, треба б ще грунтовно обдумати плап будинку під захист, і ось що я придумав — не повірите.

Помикевич. Повірю, отче.

О. Р у м е г а. Того разу ми, здається, погодились на три поверхи. Не так, меценасе?

Помикевич. На три, отче.

О. Румега. Отож, уявіть собі, що па кожному з тих поверхів буде побудовано по одній каплиці.

Помикевич. Інакше — разом три, отч-ч-че.

О. Румега. Еге ж. Одна для утрені, одна для лі­тургії, а одна па вечірню, кожна в іпший колір вималю­вана, меценасе. Перша, що в ній зрання молитись-муть.

Помикевич. Дівчатка, всечесніший.

О.

Румега. Еге ж, самі дівчатка, меценасе.

Помикевич. Такі стрункі, кирпатенькі і повно- губі...

О. Румега. Хе-хе-хе! Такі ж самі кирпатенькі і повногубі...

Помикевич. Такі ж, як Леся?..

О. Румега. Такі ж самі, як Леся, стрункі і повно­губі.

Помикевич. А ч-ч-чи вам не прийшло, отче, ніко­ли на думку, що ви можете вже не тішитися щастям оцих струнких і повногубих?..

О. Румега. Так. Я тоді вже буду...