Unknown

Пани магнати при кожній нагоді жорстоко мстилися українському народові за його волелюбність. З особ­ливою жорстокістю розправлявся з українськими селя­нами, козаками і священиками ренегат, відступник від православної віри Ярема Вишневецький. Та цими стра­хітливими муками пани ще дужче розпалювали вогонь священної народної ненависті. Незабаром переможні війська гетьмана Богдана Хмельницького опинилися по­близу Варшави.

Але цілком здолати ворога власними силами Украї­на була не в силі. Коли, до того ж, після програної ко­заками битви під Берестечком, шляхта з допомогою та­тарської орди знову залила Україну кров’ю і сльозами, український народ звернув очі туди, куди не раз уже звертався у важку годину по допомогу: на північ, до

Москви, до братнього, єдиновірного російського наро­ду, до народу, з яким він тепер піде в історію, як рів­ний з рівним, добувати славу і кращу долю.

БРАТНІЙ СОЮЗ

Православні українці і білоруси з самого початку їх боротьби проти єзуїтів та унії бачили у єдиноплемінній Москві свого природного союзника. Звідти вони черпали втіху в своєму великому горі.

Допомагали царі московські православним братам у Західній Україні, особливо Львівській ставропігії, а істо­рія побудови величного храму св. Успення у Львові тісно зв’язана з ім’ям царя Федора

Иоанновича. Подавали царю Михайлові Федоровичу скарги на гірку долю укра­їнського народу єпископи Копинський та Борискович, і * цар давав їм підтримку, допомагаючи під’яремній Україні будувати церкви, братства і школи.

Чималу роль у розвиткові української культури і православної церкви в Галичині відіграв син Москви першодрукар Іван Федоров *, який найбільш плодотвор­ні роки свого життя провів у Львові і тут вперше надру­кував «Апостол».

Звичайно, Варшава та її уніатські прислужники ро­били все можливе, щоб не допустити будь-яких зв’язків України з Москвою. Та це їм не вдалося. Коли ж Мос­ковське царство зміцніло, а Україна піднялася на нещадну боротьбу проти шляхти, не було вже сили, яка могла б перешкодити об’єднанню двох братніх на­родів.

Ще у 1652 році Богдан Хмельницький писав до ца­ря Олексія Михайловича: