В Буэнос-Айресе

Ще раз поглянути на тебе,З тобою стрінутись ще раз,У вечір, як зірки засяють в небі,В осінній вечір, як тільки день погас.Ще раз піти, удвох з тобою,За руки взявшись, як колись,В гаях стежками осінню сумною,Де перший раз ми давно зійшлись…Прийде ще час коли затужиш ти за мною,Прийде ще час, коли згадаєш наші дні,Може тоді любов ти зрозумієш мою,І може за ту любов вдячна будеш мені.Поглянути у твої очі,І слухати слова твої,У сяйві місяця літньої ночіПослухать ще як співають солов'ї.

Невже лише це тільки мрія?Невже лише це тільки сни?Чому, чому пропала вся надія,Зів'яла так, мов квіт навесні..[22].

…

— Мистер Костенко. О чем вы говорили, когда встречались на кладбище?

Костенко тряхнул головой, как будто возвращаясь в реальный мир

— Мистер Костенко?

— У вас есть допуск? Тогда бы вы знали.

— У меня есть допуск.

— Ну?

— Проект по активным действиям в России.

— Знаете…

— И его отвергли

— Увы

И тут Сикерд решил сходить ва-банк

— Хотите знать мое мнение?

— ???

— Когда хотят поиметь историю, у истории разрешения не спрашивают…

Костенко думал несколько секунд, потом доверительным тоном спросил:

— Вы и правда так думаете?

— Я голосовал за Трампа, — уверил его Сикерд.

А пластинка уже сменилась:

Поглянь, ось перший сніг…І мрія біла із недавніх днів,І вдаль летить з-під стріхПрядиво дивне із туги і снів…Поглянь у серце, що томиться самітнєІ виглядає тебе із далини…В своїй скорботі воно таке привітне…Ах, повернися із срібної імли!Пришли на крилах сну

Завзяття змагу і відчай жаги,Тугу свою кріпкуІ розмах, що не боїться зими!В годину тиху ти розкажи про мрію,Що каже нам віддати юність в дар,І розігріває серця у сніговію,Вливає в жили нам полум'яний жар!Ми йдем, а гімн в душіІ крок несхитний по тріумф — чи смерть,Щоби великі дніСвідчили гідно про кривавий герць!Одна шалена нас полонила доля,Що дарувала любов, як ніжний квіт.Чи переможем, чи згинем за волю,Жить буде вічно порив, заклятий в міт!Одна шалена нас полонила доля,Що дарувала любов, як ніжний квіт.

Чи переможем, чи згинем за волю,Жить буде вічно порив, заклятий в міт![23]

…

На обратном пути — Сикерд заехал в магазин, где торговали съестным, взял первое что попалось — водка, кажется. Ему было сильно не по себе.

П…ц.

Вляпались.

Какого хрена он только в это полез, ну какого хрена?

Он сидел в машине. Смотрел на идущих по улице людей. И не мог понять.

Какого хрена?!

Костенко сказал слишком много. Е…ный пророк, мать его. Такого типа люди не могут держать все в себе, им противопоказана тайная деятельность, она им претит. Им надо выступать, надо нести в мир свои идеи, надо потрясать…

Его нетрудно было расколоть, потому что он нуждался в доказательстве того, что в США остались люди, которые его понимают и поддерживают. В нем, Сикерде — он нашел такого человека. Думал что нашел.

Адамидиса убили по его приказу, это точно.

Господи, он же псих. Крайне правый псих с властью, пусть небольшой, но властью. Пока, б…, небольшой.

Хотя… а каких еще людей выпускает Школа Америк?

Проблема в том, что надо что-то делать. На станции не поверят. Они уже не верят — а сейчас будут защищать свою позицию, потому что иначе — это их недосмотр, приведший к гибели офицера.