Вежа з чорного дерева

Старий показав на місце праворуч від Химери. Матільда й Миша принесли невелику супницю і два тарелі — один з crudites[19], другий з рожевими кільцями ковбас і маслом. Суп призначався для Бреслі. Він усе ще стояв, виявляючи старомодну галантність і чекаючи, поки сяде Миша. Коли вона сіла, нахилився й легенько поцілував її в тім'я. Дівчата обмінялися байдужими поглядами. Незважаючи на різницю в зовнішності й інтелекті, в їхніх взаєминах була помітна близькість і вони розуміли одна одну без слів. Миша налила старому супу. Він засунув кінець великої серветки за сорочку між двома гудзиками й розгорнув її на колінах. Химера мовчки показала Девіду, щоб він спершу брав собі. Економка пройшла в куток, засвітила гасову лампу, принесла її до столу й поставила на вільне місце проти Девіда. По дорозі в кухню простягнула руку до вимикача. Електричне світло погасло. Лише невимкнена в коридорі нагорі лампочка вихоплювала з темряви витончену діагональ середньовічних сходів, що виднілися в дальньому кінці кімнати. Надворі над деревами блідо відсвічував згасаючий день. Рівне молочне світло лампи заливало обличчя присутніх. Миша взяла пляшку без наклейки й налила вина Девідові, старому й собі. Химера, мабуть, зовсім не пила й майже нічого не їла. Вона сиділа, поклавши засмаглі голі лікті на стіл, відщипувала шматочки овочів і невідривно дивилася своїми чорними очима через стіл на Мишу. На Девіда не звертала уваги. На якийсь час в кімнаті запала тиша. Здавалося, всі чекали, поки Бреслі почне розмову. Зголоднілого Девіда це влаштовувало. До того ж тепер він почував себе як удома, бо дівчина, яка сиділа напроти, так добре змалювала йому атмосферу в Котміне. Завдяки лампі, сцена в кімнаті нагадувала полотно Шардена чи Жоржа де Латура — все в піп було наповнене спокоєм. І раптом Химера закашлялася. Девід глянув на неї: ні, вона давилася не їжею, а від сміху.

— Ідіотка,— пробурмотіла Миша.

— Вибачте.

Химера скривилася, міцно стуливши губи й відкинувшись назад, намагаючись опанувати себе. Тоді схопила серветку, притисла її до лиця й вискочила з-за столу. Бреслі незворушно їв суп. Миша посміхнулася до Девіда.

— Не беріть на свій рахунок.

— Всипати б їй як слід,— пробурчав Бреслі.

Дівчина все ще стояла спиною до всіх, демонструючи свій довгий оголений хребет і копицю рудих кучериків, насаджену на тоненьку, як в опудала, шию. Потім відійшла далі в темряву, ближче до каміна.

— Мита, виявляється, ваша шанувальниця, Уїльямсе. Вона вам казала?

— Так, ми з нею вже заснували товариство взаємного захоплення.

— Наша Миша — дуже розбірлива.

Девід усміхнувся.

— Наслідуєте Піфагора, чи як?

Старий і далі зосереджено їв суп. Девід глянув на Мишу: допоможіть, мовляв.

— Генрі запитує, чи ви захоплюєтесь абстракцією.

Втупившись у ложку з супом, старий швидко пробурмотів:

— Обструкцією.

— Власне, так. Я... боюсь, що це справді так.

Ще до того, як Миша кинула швидкий погляд в його бік, Девід зрозумів, що припустився помилки. Старий, іронічно посміхаючись, підвів очі на Девіда.

— Чому ж ви боїтеся, друже?

Девід невимушено відповів:

— Я висловився фігурально.

— А чого ж. Кажуть, це дуже інтелектуальна штука. Миша сказала, що вашими роботами захоплюються.

— Ais ich kann[20],— пробелькотів Девід.

Бреслі вдруге підвів на нього очі.

— Як ви сказали?

Біля столу раптом з'явилася Химера. Вона тримала в руках три рожеві хризантеми, які вийняла з вази, що її Девід бачив на каміні. Одну квітку вона поклала біля Девіда, другу — коло старого, третю — перед Мишею. Потім сіла, поклавши руки на коліна, мов дитина, що сама себе покарала. Бреслі простягнув руку й по-батьківському поплескав її по плечу.

— То як ви сказали, Уїльямсе?

— Малюю, як умію,— відповів Девід і швидко додав: — Маю скромну надію, що наслідую...— І тут же зрозумів, хоч і пізно, що робить ще одну помилку.

— Кого, друже?

— Брака.

Це була таки помилка. Девід затамував подих.

— Це ви про оті синтетичні кубістські нісенітниці?

— Я бачу в них смисл, сер.

Якийсь час старий не відповідав. Мовчки їв суп.

— Всі ми виродки, поки молоді.— Девід усміхнувся, але вчасно прикусив язика.— Надивився на жорстокості в Іспанії. Невимовні речі. На війні буває. Не тільки вони. Наші теж.— Нарешті він поклав ложку, відкинувся на спипку стільця й зміряв Девіда довгим поглядом.— Бій закінчено, любий мій. Гадали, зі мною можна отак, холоднокровно? Не вийде.

— Як мене й попереджали, містере Бреслі.

Старий раптом полагіднів. В його очах навіть блиснули веселі вогники.

— Тим більше, коли знали, друже.

Девід розвів руками: таки знав.

— Генрі, хочеш іще супу? — спитала Миша.

— Забагато часнику.

— Вчора було стільки ж.

Старий щось буркнув у відповідь і потягнувся до пляшки з вином. Химера підняла руки й прочесала пальцями волосся, наче боялася, що її кучерики злиплися. Потім, не опускаючи рук, обернулася до Девіда.

— Вам подобається моє татуювання?

У пахвовій ямці темніла синя маргаритка.