Вежа з чорного дерева

— Але якщо філософія потребує логіки? Якщо прикладна математика потребує чистої форми? А хіба мистецтво не повинно мати своїх основ?

— Верзете казна-що. Не основи, а зади.— Він кивнув на дівчину.— Пара цицьок і... І що там іще. От що таке реальність, а не ваші задрипані теорійки й педерастичні кольори. Я знаю, Уїльямсе, що вашому брату не до вподоби.

Миша знову переклала безстороннім голосом:

— Ви боїтеся людського тіла.

— А може, мене просто більше цікавить розум, аніж статеві органи.

— Тоді хай бог помагає вашій нещасній дружині.

Девід спокійно зауважив:

— Мені здавалося, що ми говоримо про живопис.

— Скільки у вас було жінок, Уїльямсе?

— Це не ваша справа, містере Бреслі.

Від довгих пауз, під час яких Бреслі, витріщившись на співбесідника, намагався сформулювати наступну фразу, в Девіда починали плутатися думки. Це нагадувало кадри уповільненої зйомки поєдинку фехтувальників.

— Кастрація. Ось чим ви займаєтесь. Руйнуєте.

— Поза абстрактним мистецтвом є й такі, що ще більше руйнують.

— Дурниці.

— Розкажіть про це жителям Хіросіми. Або тим, кого палили напалмом.

Старий сердито пирхнув. Помовчали.

— Точні науки бездушні. Безпомічні. Наче пацюк у лабіринті.

Бреслі вихилив рештки вина з келиха й нетерпляче дав знак Миші, щоб та знову наповнила його. Девід мовчки чекав, хоч йому так і кортіло скочити на ноги й запитати, навіщо його взагалі запросили до Котміне. Він відчував, як у ньому наростає роздратування, незважаючи на попередження дівчини. Дратували грубі випади проти нього особисто, усвідомлення того, що будь-які спроби захищатися логічними доводами, вести дискусію лише піділлють масла у вогонь.

— Ви й до вас подібні...— белькотів старий, вирячившись на повний келих, перескакуючи через п'яте на десяте.— Здали фортецю. Продали. Називаєте себе авангардом. Експериментатори. Дідька лисого. Державна зрада, і все. Наукові помиї. Продали все к бісовій матері.

— Абстрактний живопис перестав бути авангардом. І хіба в основі найкращої пропаганди гуманізму не лежить свобода творчості?

Мовчання.

— Дурна балаканина.

Девід вимушено посміхнувся.

— Що ж, по-вашому, назад до соціалістичного реалізму? Державного контролю?

— А що ж тоді вас контролює, Уїлсоне?

— Уїльямсе,— виправила Миша.

— Облиште ви ці ліберальні побрехеньки. Я в цьому смороді життя прожив. Теж мені, чесна гра. Боягузи.— Він раптом тицьнув пальцем на Девіда.— Я застарий для такого, хлопче. Забагато бачив. Забагато людей головою наклали заради порядності. Терпимість. Аби тільки зади чистенькими лишилися.

Він зневажливо, одним духом вихилив свій келих і знову потягнувся до пляшки. Наливав довго. Пляшка дзенькотіла об край келиха, вино розлилося на стіл. Миша відлила трохи в свій келих і спокійно витерла стіл перед старим. Девід мовчав. Він уже заспокоївся, але почував себе ніяково.

— Добре вино — знаєте, як його роблять? Сечу доливають. Мочаться в бочку.— Він підніс тремтячою рукою келих до уст, потім знову поставив його. Періоди мовчання між словесними виверженнями ставали все довшими.— Десятеро англійців не варті мізинця одного француза.— Знову пауза.— Не масло. Пігмент. Лайно, Merde. Якщо воно комусь потрібне. Екскременти. Excrementum. Ось що росте. Ось вона, ваша основа. А не оті манірні вихиляси доброго абстрактного смаку.— Він зупинився, ніби підшукуючи слова, потім вирішив, що досить.— Вони мені навіть підтертися не годяться.

Запала важка мовчанка. Здалеку долинув крик сови. Дівчина сиділа, відсунувшись трохи від стола, поклавши руки на коліна і втупившись у підлогу. Здавалося, вона готова чекати цілу вічність, поки старий перестане безладно розпатякувати. Девід подумав, чи часто доводиться їй терпіти це п'яне богемне базікання. Навіщо наново починати давні суперечки, коли все вирішено de facto і de jure[27] задовго до того, як Девід з'явився на світ? Не всяка форма природна, а колір грає абстрактну роль... Сперечатися про це так само не варто, як і про знамениту теорію відносності Ейнштейна. Адже атомне ядро розщепили. Можна сперечатися про застосування, а не про принцип. Думки Девідові, мабуть, відбилися на його обличчі. Та й випив він більше, ніж звик.

— Я вас розчарував, Уїльямсе? Гадаєте, я п'яний? Думаєте, вино в мені заговорило?

Девід похитав головою.

— Ви просто все перебільшуєте.

Знову мовчання.

— Ви справді художник, Уїльямсе? Чи просто полохливий базіка?

Девід не відповів. Ще пауза. Старий ковтнув вина.

— Скажіть щось.

— Ми не можемо дозволити собі таку розкіш, як ненависть і гнів. Хай би ким ми були.

— Ну, то хай вам бог помагає.

Девід ледь усміхнувся.

— Тут у нас теж немає вибору.

Миша нахилилася до столу й долила старому вина.

— Ви знаєте, що означало підставляти щоку, коли я був молодим? Як називали хлопця, який підставляв щоку?

— Ні.

— Юродивим. Ви що, теж юродивий, Уїлсоне?

Цього разу Миша не вважала за потрібне виправляти Бреслі, а Девід — відповідати йому.

— Ставай на коліна і спускай штани. І всі проблеми вирішені, так?

— Ні. Але й страх нічого не вирішує.

— Що не вирішує?

— Страх утратити... те, чого відняти не можна.

Старий вирячився на Девіда.

— Що він верзе?