Вежа з чорного дерева

Мовчки спустилися сходами до дверей, що виходили в сад. Якби скористалися парадними дверима, Макміллан зчинив би галас. Девід зачекав, поки дівчина надягла чобітки. За хвилину вийшли з будинку. Над довгою покрівлею сходив місяць, трохи горбатий у нічному серпанку, блідо мерехтіли зорі, світилася якась яскрава планета. З одного вікна пробивалося світло від лампи, що горіла в коридорі біля кімнати Генрі. Спочатку йшли по траві, потім через двір мимо студії. З дальнього кінця двору хвіртка вела в невеличкий фруктовий садок. Поміж деревами тяглася алея з підстриженою травою. Ще далі стіною чорнів ліс; Трава вкрита важкими перлинами роси. Надворі тепло й тихо, як буває вечорами в кінці літа. Сірі силуети яблунь стояли, наче привиди. Сюрчали коники. Девід потай кинув погляд на дівчину, що йшла поруч. Вона уважно дивилася під ноги, не говорячи ні слова, як обіцяла. Але це ніяка не фантазія. Оте, невисловлене, було тут, з ними. Девід відчував це кожним нервом і кожною клітиною. Тепер його хід. І він першим порушив тишу.

— У мене таке відчуття, ніби я тут уже місяць.

— На вас теж діють місцеві чари.

— Ви так гадаєте?

— Всі оті легенди. Для мене це вже не смішно.

Вони розмовляли пошепки, наче злодії; боялися, щоб не почув собака. Девідові захотілося взяти дівчину за Руку.

Останнє зусилля, щоб утриматися на відстані.

— Він ще з'явиться. Мандрівний лицар.

— На два дні. Щоб потім поїхати геть.

Сталося. А вони йшли далі, ніби нічого й не було сказано.

— Діано, я не наважуюся відповісти.

— А я й не сподівалася на відповідь.

Він ішов, глибоко застромивши руки в кишені піджака.

— Спалахи,— тихо промовила дівчина.— Це все Котміне.

— І тут не все можливе. На жаль.

— Я уявляла собі все, що завгодно. Коли дізналася про ваш приїзд. Крім того, що мені не захочеться з вами розлучатися.

— Так само, як і я.

— Якби ви приїхали не один, цього могло б не статися.

— Так.

І знову в нього виникло дивовижне відчуття часу, що розпливався і не підлягав звичайному виміру. Здавалося, Девід справді потрапив у якийсь зачарований світ, у легенду. Подумки обганяв час, опиняючись там, де мав би бути.

Згадалася Бет. Мабуть, спить у своєму ліжку в Блекхіті, в далекому, зовсім іншому світі. Девід був певен, що поруч з нею немає ніякого чоловіка. По-справжньому він боявся втратити лише цю певність. Але ж це по-дитячому. Якщо він міг зрадити, то й вона здатна на те ж саме. Інакше не було б логіки. Ні він, ні вона не відмовляють собі в тому, щоб окремо втішатися смачною їжею, новим убранням, якоюсь виставкою. Вони навіть не проти свободи у взаєминах між чоловіком і жінкою, коли це стосується інших. Якщо вони з Бет заперечують проти чогось, то це проти моральних штампів, міщанського осуду. Вірність — справа смаку кожного. Те, що вони дотримуються її і не йдуть всупереч загальноприйнятим приписам — просто випадковість. Так само можуть збігатися смаки щодо їжі чи кольору штор. Що кому подобається. То чому сьогодні робити якийсь виняток? Навіщо відкидати багатий життєвий досвід старого? Чому не подивитися на речі його очима? Бери, що можна взяти. Адже це так небагато: трошки тепла, коротка близькість, миттєве полегшення. І водночас пережити жахливі хвилини, зруйнувати відразу те, що створювалося роками.

Дійшли до другої хвіртки в кінці садка. Далі невиразно виднілася лісова дорога.

— Це моя вина. Я...— почала вона.

— Ваша?

— Казки. Про сплячих принцес.

— Можна було б жити разом. Потім.

А сам подумав: який би порядний принц відмовився від спокуси лише тому, що такої можливості немає? Діана чекає, мовчить. Отже, сказала все. Ускладнення позаду. Все залежить від мене.

Девід не сподівався, що це триватиме так довго. Але в ту хвилину, коли він знайшов її уста, відчув її тіло, її обійми, він зрозумів, що ця хвилина закінчиться не скоро. Всяка надія на те, що обійдеться без еротики, щезла, їй потрібні і його тіло, і його душа. Так само, як і йому. Вони притулилися до хвіртки. Дівчина так і припала до нього. Він відчув її стегна, її уста. Вона готова була віддати все. І він не відмовлявся від цього. Вона сама обірвала довгий поцілунок і уткнулася обличчям в його шию. Вони все ще не випускали одне одного з обіймів. Девід поцілував дівчину в голову. Обоє мовчали. Він лагідно гладив її спину, а очі його вдивлялися в темряву між деревами. Там стояв інший Девід з іншого життя і дивився на нього. Врешті дівчина лагідно відсторонилася і, похиливши голову, повернулася спиною до Девіда. Він обійняв її за плечі, став цілувати її волосся.

— Простіть мені.

— Я сама цього хотіла.

— Не тільки за це. За все.

— Отже, це все неправда? — мовила вона.— Справжнє почуття таки існує.

— Так.

Вона помовчала.

— Весь час, поки ми розмовляли, я думала: якщо він захоче лягти зі мною в ліжко, я скажу «так» — і все з'ясується. Я знатиму. Здавалося, це так просто.

— Якби ж то.

— Забагато цих «якби».— Девід злегка пригорнув її до себе.— Яка іронія. Читаєш про тих Трістана й Ізольду. Лежать у лісі, поклавши між собою меча. Ці середньовічні люди були несповна розуму. Вигадували якісь дурниці про цнотливість. А потім...