Вежа з чорного дерева

Не обертаючись, Діана знайшла його руку на своєму плечі. Короткий потиск. Пішла. Не вірячи своїм очам, Девід у розпачі прошепотів її ім'я. Дівчина йшла не зупиняючись. Він відчув, як усе в ньому закам'яніло і він уже не здатний ступити жодного кроку. Ось вона зайшла до кімнати, причинила за собою двері. А він стояв, змучений і спустошений, як людина, яка зважилася на щось важливе і яку безцеремонно відштовхнули. Девід увійшов до своєї кімнати, зупинився в напівтемряві, розлютований невдачею. По хвилі розглядів власне відображення у старому дзеркалі в позолоченій рамі. Не людина, а привид. Весь жах був у тому, що він ще кудись рвався, горів, його уява гарячково працювала. Це нагадувало стан людини, про який можна скільки завгодно читати, який можна уявляти, але якого так і не помічаєш, коли стикаєшся з ним у житті. Тепер у Девідові було дві істоти. Одна, готова з розпачу все применшити й знецінити, вважала це просто відмовою вередливої жінки. Друга ніяк не могла позбутися гострого, всепоглинаючого відчуття втрати: її розтяли навпіл, знищили, позбавили всього, чого можна було позбавити... ошукали. Девід ще страждав від мук бажання, та було вже пізно: те, що спричиняло нестерпний жагучий біль, не існувало, почуття, що завдавало йому таких тортур, було вже далеким, як давно вимерлі дронти. Проте він пережив не просто любовну пригоду. Такі зрушення суперечать будь-якій логіці, та завдяки їм із нічого народжуються нові сонця, починаються нові еволюції, виникають нові світи. В цьому було щось незбагненне, що аж ніяк не стосувалося Діани. Девід страждав, бо його позбавили свободи, справжній смак якої він щойно пізнав.

Вперше Девід відчув щось більше, ніж простий факт власного існування. Відчув жагу життя.

Тим часом — тут, зараз — його захлюпнуло нестримне бажання помститися — на собі, на дівчині, на Бет, хоч одна була поруч, а друга в далекому нічному Лондоні. Згадалося слово, яким Діана назвала те, що діялося з ними... Знову вона перед його очима: сидить на канапі, стоїть біля хвіртки з похиленою головою, ось він бачить її лице в напівтемряві, вона скидає чобітки. Це нестерпно, нестерпно, нестерпно.

Девід вийшов у коридор, глянув на двері, що вели до кімнати Генрі, й пішов у протилежному напрямку. Спробував увійти, не стукаючи. Двері не відчинялися. Ще раз повернув ручку, зачекав якусь мить. Нарешті постукав. За дверима було тихо.

Девід прокинувся від того, що хтось прочинив двері, які він так і не замкнув на ніч. Було чверть на дев'яту. До кімнати ввійшла Химера, тримаючи в руці склянку з апельсиновим соком. Девід сів у ліжку, Химера подала йому сік. Девід не одразу збагнув, де він. Минула хвилина, поки прийшов до тями.

— Дозвольте до вас з раннім візитом, месье.

— Дякую.

Відпив трохи соку. Сьогодні Химера була в джемпері з високим коміром і в спідниці до колін, що надавало їй надзвичайно ділового вигляду. Вона уважно подивилася на Девіда, потім без зайвих слів сіла на край ліжка. Тримаючи перед собою аркуш паперу, прочитала вголос:

«Перекажи Генрі — я поїхала дещо купити. Повернуся після обіду».

Химера почала розглядати стіну біля дверей, старанно уникаючи Девідового погляду. Чекала пояснення.

— Отже, її немає?

— А як же ще це можна зрозуміти? — Девід нічого не відповідав, вона чекала.— То що ж сталося?

Девід вагався, врешті промовив:

— Нібито непорозуміння якесь виникло.

— Гаразд. Про що йдеться?

— Хай вона вам краще розкаже.

Очевидно, Химеру не просто було вбити з пантелику сухим тоном. Вона перевела подих.

— Ви розмовляли? — Девід мовчав.— Я просто хочу знати, чому вона отак зникла з доброго дива.

— Ясно — чому. Не хоче мене бачити.

— Але чому, скажіть бога ради! — Вона пронизала Девіда гострим звинувачувальним поглядом.— Це ж після вчорашньої зустрічі. Я не сліпа. Ді з чужими не розбалакує. Бозна-що треба, аби цю крижину розтопити.

— Я це зрозумів.

— Але ж ви тільки одними балачками займалися.— Вона знову вколола його поглядом.— Їй-богу, це вже підлість. Ви ж знаєте, що справа не просто в любощах. Їй потрібна порядна людина. Одна-єдина. Яка б сказала, що з нею все гаразд, що вона нормальна жінка, що вона здатна зваблювати чоловіків.

— Гадаю, їй і так про це відомо.

— Тоді чому ж вона щезла?

— Бо говорити більше нічого.

— А ви вже й однієї ночі не змогли обійтися без ваших клятих принципів?

Девід уважно розглядав склянку, яку тримав у руках.

— Ви не зовсім правильно мене зрозуміли.

Химера витріщилася на нього, потім стукнула себе по лобі.

— Господи. Не може бути. Невже вона сама не?..

— Нізащо,— тихо підтвердив Девід.

Химера аж подалася вперед, ухопившись за копицю своїх рудих кучериків.

— З мене досить.

— Даремно ви так. Зараз ви їй потрібні. Більше, ніж будь-коли.

Химера відкинулася назад, криво всміхнувшись, глянула на Девіда, торкнула його прикриту ковдрою ногу.

— Вибачте. Я повинна була сама здогадатися.— Встала, підійшла до вікна, відчинила віконниці, якийсь час дивилась у двір. Не обертаючись, запитала:

— Старий Генрі?

— Такі вже ми є, що тут удієш.

— Отже, мені не привиділося?