Вежа з чорного дерева

Дівчина вивільнилася з його обіймів, стала ближче до хвіртки.

— Не плачте.

— Це нічого, Девіде. Зараз усе минеться. І, будь ласка, не кажіть нічого. Я й так розумію.

Девід намагався знайти якісь слова, але не знаходив; принаймні таких, які б щось пояснювали. Знову якась сила штовхнула його вперед, туди, де не було ніякого сексу, ніяких симпатій, а був лише — її слово — спалах... Але в ту ж мить перед його очима постала картина, яку він колись аналізував. То був шедевр Пізанелло, може, не найкращий, зате найбільш вражаючий і таємничий в європейському живописі. Саме про цю картину вони якось заговорили із старим. Найбільше в ній привертали увагу спрямований кудись убік, відсутній погляд святого покровителя лицарства і невблаганно-обурені очі принцеси Трапезундської — жертви, яку він має врятувати. В цю хвилину у неї було обличчя Бет. Девід побачив те, чого не бачив раніше.

Він глянув на тендітну постать дівчини — «переможеного змія». Вона стояла, блідо посміхаючись. Простягнувши руку, сказала:

— Хай буде все, ніби нічого не сталося?

— Я міг би так багато сказати,— стиха мовив Девід.

— Знаю.

Дівчина стиснула його руку: але не треба нічого казати. Крок, другий, і їхні пальці міцно переплелися, ніби відчайдушно опиралися якійсь силі, що намагалася їх роз'єднати, ніби розуміли, які дурні ці смертні — чи принаймні — їхні наміри й слова. Подумки він знову побачив її голу постать, кожний вигин її тіла, що лежало на траві; відчув дотик її уст, їхню податливість. Яка ж усе-таки пастка подружнє життя, коли фізична близькість переходить у прихильність; звичні любощі, випробувані мистецтво й наука кохання; забуваєш, що ти страшенний невіглас, не відчуваєш нестримного бажання пізнавати. Давати. І брати.

Девідові довелося відпустити Діанину руку, поки дівчина відчиняла й зачиняла хвіртку, що вела із садка в двір. Клямка тихенько клацнула, за будинком загавкав Макміллан. Девід знову взяв дівчину за руку. Мовчки проминули студію. У її вікні промайнула довга чорна тінь незакінченого полотна «Кермеси», що спала на своєму станку. Пройшли садом. Підозріливий пес ніяк не міг заспокоїтися. Без жодного слова увійшли до будинку. Вона вивільнила руку, нахилилася, зняла чобітки. У коридора нагорі сюди ледь проникало світло. Дівчина випросталась. У напівтемряві Девід намагався перехопити її погляд.

— Це нічого не вирішує,— сказав він.— Але дозвольте мені зайти до вас у кімнату.

Вона подивилася на нього довгим поглядом, тоді опустила очі й заперечливо похитала головою.

— Чому ні?

— Мандрівні лицарі не повинні скидати свій панцир.

— Навіть, якщо його блиск фальшивий?

— Я цього не говорила.

— Треба звільнитися від нього.

— Я не хочу, щоб ви від нього звільнялися.

Девід висловив уголос те, що здавалося очевидним, поки вони з Діаною поверталися до будинку; про що свідчили міцно переплетені пальці, напружене мовчання. Тіло красномовніше, ніж слово, сьогоднішній день важить більше, ніж завтрашній.

— Ви ж знаєте, це не просто...— промовив він.

— Це теж причина.

Девід вважав, що дівчина не договорює до кінця.

— Тому, що я вагався?

Вона заперечливо хитнула головою, глянула йому в очі.

— Я ніколи вас не забуду. І ці два дні.

Дівчина зробила несподіваний крок, перехопила його руки, не дала себе обійняти. Він відчув на губах миттєвий дотик її уст, і в наступну хвилину вона вже йшла до сходів. Перед самими сходами, помітивши, що Девід іде слідом, нерішуче зупинилася, потім стала підніматися нагору. Проминула двері, за якими спав Генрі. Йшла далі коридором, не оглядаючись, але, мабуть, чула Девідові кроки позаду. Біля дверей до його кімнати, не обертаючись, знову зупинилася.

— Дозвольте хоч обняти вас.

— Так буде ще гірше.

— Але ж годину тому...

— То була не я. І не ви.

— А може, ті двоє мали рацію.

Вона подивилася на двері своєї кімнати.

— Де ви будете в цей час завтра, Девіде?

— Я все-таки хотів би зайти до вас у кімнату.

— Жалієте мене.

— Бажаю вас.

— Щоб переспати й забути?

Він ображено помовчав.

— Навіщо така брутальність?

— Бо ми не звірі.

— Отже, все буде інакше.

— Гірше. Ми не зможемо забути.

Девід підійшов ближче, взяв її за плечі.

— Послухайте, всі оті ускладнення — порожні слова. Я хочу роздягти вас і...

На якусь мить йому здалося, що вона погодиться. В ній відчувалася нерішучість. Дівчина стояла так близько, що в Девіда голова йшла обертом. Здавалося, сама тиша була з ними у змові. Лише кілька кроків, кілька нетерплячих рухів у темряві, зірвана одежа, хвилини єднання, пізнання, забуття, полегшення.