Вежа з чорного дерева

А тим часом Девід усвідомлював, що відкинув (навіть коли він більше ніколи не зустріне Діани) можливість і що, лише скориставшись цією можливістю, він міг піднятися на вищий рівень як художник і забезпечити собі тривалий успіх. Девід відчував запізнілу й гірку заздрість до старого. Врешті, все залежить від того, хто яким уродився: або ти схильний до надмірного й жорстокого егоцентризму і чітко розрізняєш, де розум, а де почуття, або ти на це не здатний. Девід був на це не здатний. Огидна і мстива несправедливість полягала в тому, що мистецтво в основі своїй аморальне. Хоч як старайся, умови залишаються безнадійно нерівними: свиням — усе, тим, хто заслуговує — нічого. Котміне безжалісно показало Девідові, яким він народився, яким був і яким залишиться: порядною людиною і вічною посередністю.

Здавалося, цей присуд годинами чаївся десь поруч, аж поки Девід осягнув його. Девід стояв, втупившись у вікно. Над понурим морем змокрілих від мряки дахів виднілася світла смужка неба, наче нагадувала, чим він є і чим міг би стати.

В Орлі Девід дізнався, що літак запізнюється на півгодини. В Хітроу туман. Девід терпіти не міг аеропортів з їхньою байдужістю, метушнею, знеособленням людей, відчуттям небезпеки. Він стояв біля вікна в залі для пасажирів і відсутнім поглядом вдивлявся в одноманітну далину льотного поля. Сутеніло. Котміне залишилося в іншій галактиці. Щоб доїхати туди, потрібен цілий день — ціла вічність. Девід спробував уявити, що вони там зараз роблять. Діана накриває на стіл. Ен навчається французької. Тиша, ліс, голос старого. Макмілланів гавкіт. Девіда пронизав гострий біль від найбільшої втрати, яку можна собі уявити: він утратив не можливість володіти, а можливість пізнавати. Що Діана говорить, що відчуває, про що думає. Цей біль проникав глибше, ніж усі його роздуми про мистецтво, про свою творчість, свою долю. Протягом кількох страшних хвилин Девід виразно бачив і себе, і все людство. Щось у Девідові стрепенулося й, чіпляючись за останню надію спасіння, звільнення від будь-якого примусу, метнулося палити кораблі; почало рятуватися втечею, кинувши все. Але ніякий вогонь не міг спалити ці кораблі — великих художників минулого. Вони тримали довгу Девідову тінь на місці. Він стояв непорушно й дивився вперед, на далеку вервечку вогнів, що застигли вздовж злітно-посадочної смуги. Молодий англієць подумки повертався додому.

Коли оголосили прибуття літака, Девід спустився вниз, щоб зустріти Бет. Її речі він привіз у машині, і Бет, не чекаючи на багаж, вийшла однією з перших. Помах руки. Девід у відповідь теж підняв руку. Нове пальто — сюрприз для нього. Ідучи, Бет крутнулася туди-сюди, звертаючи на себе Девідову увагу. Веселий Париж. Вільна жінка. Ніяких дітей.

Бет наближається з невблаганністю сьогоднішнього дня. На обличчі — стримана радість: мовляв, не велике диво, що ти тут. Девід надає своєму обличчю такого самого впевненого виразу.

Вона зупиняється за кілька кроків.

— Вітаю.— Бет прикусила губу.— Я з жахом подумала...— вона зробила паузу,— що ти — мій чоловік.

Заздалегідь придумала. Він усміхається.

Цілує її в губи.

Вони йдуть поруч, розмовляючи про дітей.

У Девіда таке відчуття, ніби він прокидається з великим зусиллям, як після наркозу, коли прийшов до тями кілька годин тому, але свідомості ще не можна як слід довіряти. Вона заніміла, проте відчуває, як щось безжалісно вислизає з її обіймів. Примарне обличчя, золоті пасма волосся; двері зачиняються. «Я сама цього хотіла». Він знає, що це був сон, але не може його пригадати. Придушений крик, розтоптаний день.

Девід чує голос Бет:

— А ти, любий?

Він підкоряється єдиному, що для нього залишилось — абстракції.

— Вцілів, як бачиш.

Елідюк

De un mut ancien lai bretun

Le cunte e tute la icisumVus dirai...[52]

Від автора

Робоча назва цієї збірки — «Варіації» — мала звернути читачеву увагу на те, що це варіації на певні теми моїх попередніх книг, з використанням різних авторських стилів. Щоправда, мені страшенно не хотілося ставити читачів у незручне становище лише тому, що вони не читали моїх творів, або не можуть заприсягтися з чистим сумлінням, що знають різницю між термінами récit і discours[53]. Але тепер їм нічого хвилюватися. Я відмовився від робочої назви хоча б через те, що фахівці, які добре обізнані з моєю творчістю і першими прочитали збірку, дійшли висновку, ніби назва «Варіації» не має під собою ніякого грунту і викликана якимось дуже суб'єктивним авторським баченням. Я прислухався до їхньої думки, і, згадавши тут про цю назву, яка вималювалася в моїй уяві, надалі залишив її при собі.