Вежа з чорного дерева

Та хай там як, а «Вежа з чорного дерева» теж варіація, але дещо простіша, і джерело її настрою, а також частково сюжету й місця дії таке давнє й забуте,— а проте, на мою думку, плідне в історії літератури,— що я хотів би відтворити одну його краплину. Крім того, як відомо кожному агностику й романістові, залишена нерозгаданою таємниця є сумним доказом авторської безвідповідальності. На моєму сумлінні — смерть ласиці, а коли заглянути глибше, то й смерть жінки[54].

Навчаючись на факультеті французької філології Оксфордського університету, я запоєм читав усе, що потрапляло до рук, але більше через невігластво, ніж з великого розуму. Впіймавшись на широко розповсюджену на той час вигадку, ніби лише навчителі мають право на власну думку, я не мав майже ніякого уявлення про свої смаки. Це не той підхід до знань, який я став би радити студентові сьогодні, проте він мав одну перевагу. Мої уподобання врешті-решт сформувалися на чіткій прагматичній основі: я навчився цінувати ті твори, які не міг забути і з плином років. Ось як «Великого Мольна» Алена-Фурньє. Декотрі з молодих аспірантів тепер кажуть мені, що не бачать суттєвих паралелей між «Великим Мольном» і моїм романом «Маг». Я, напевне, «перерізав пуповину», що їх єднала,— саме такої метафори вимагає зв'язок, який насправді існує між цими творами, зв'язок набагато тісніший, ніж мені колись здавалося. А може, сучасна академічна критика просто не бачить тих взаємозв'язків, що їх радше можна назвати емоційними, ніж структурними.

Анрі Фурньє сподобався мені відразу ж, чого не можна сказати про решту письменників з учбової програми. Старофранцузька мова, з усіма її латинізмами, складною орфографією, безліччю діалектних форм може захопити лінгвіста, але того, хто цікавиться змістом і сюжетом прочитаного, складність її просто дратує. Після випускних іспитів мені хотілося відразу ж забути весь курс старофранцузької літератури. Та пізніше я збагнув, що один його розділ забути неможливо. Цей розділ, до якого краще пасувала б назва «темний ліс», був саме кельтським лицарським романом.

Надзвичайно великий вплив художньої творчості бриттів (в кельтському значенні цього слова) на європейську культуру ніколи, на мій погляд, не був повністю пі простежений, ні виміряний. Через надмірне захоплення лицарством, куртуазною любов'ю, містикою і хрестовими походами — отой синдром Камелота[55],— ми виявляємо добру обізнаність, можливо, аж надто добру, коли йдеться про деякі сучасні пародії на цю останню твердиню фольклору. Але мені здається, що ми таки багато чим завдячуємо цьому дивовижному вторгненню з півночі ідей раннього середньовіччя. Завдячуємо принаймні почуттями й образним світом — самою суттю того, що ми відтоді розуміємо під белетристикою, романом і всіма його різновидами. Може, дехто й посміхнеться поблажливо над наївністю і невигадливістю таких оповідей, як «Елідюк», проте навряд чи знайдеться письменник, який не втратив би при цьому гідності. Бо ж це він глузував би з власного народження.

Про життя Марі де Франс[56] не збереглося майже ніяких відомостей. Навіть ім'я її — то лише припущення, зроблене багато років по смерті Марі на підставі рядка з однієї із її новел: Marie аі nun, si suis de France

[57]. Марі зовуть мене, і родом я із... Проте невідомо напевне, чи мала вона на думці те, що ми сьогодні розуміємо під Францією. Імовірніше, йшлося про Іль-де-Франс — місцевість довкола Парижа. Є дуже непереконливі лінгвістичні та деякі інші підстави гадати, що Марі родом із Вексена — частини Нормандії, яка межує з Паризьким районом.

На якийсь час вона їздила до Англії, можливо, при дворі чи у складі почту Аліенори Аквітанської [58].

Король, якому вона присвячує свої ле, чи любовні новели, вірогідно був чоловіком Аліенори — Генріхом II[59], тим самим, якому опирався Бекет[60]. Цілком імовірно, що Марі була народжена поза шлюбом сестра Генріха II. Його батько, Джеффрі Плантагенет, мав побічну доньку із таким самим ім'ям, яка близько 1180 року стала абатисою в Шафтсберському абатстві. Не всі абатиси у середні віки вели святенницький і побожний спосіб життя; і, у будь-якому разі, лицарські романи майже напевно вже складалися в 70-х роках XII століття. Той факт, що два інші твори Марі, які дійшли до нашого часу, мають релігійний зміст і безперечно датуються після 1180 року, підтверджує це припущення. Якщо Марі де Франс, яка стала абатисою в Шафтсбері, дійсно була позашлюбним паростком Анжуйської династії, то вона мала народитися до 1150 року, а нам відомо, що абатиса прожила приблизно до 1216 року.