Відкрите суспільство та його вороги

Ось, якщо коротко, той методологічний підхід, котрий я називаю утопічною інженерією¹. Такий підхід привабливий і досить переконливий. І справді, утопічна інженерія вабить усіх, хто не підпав під вплив історицистських пересудів або чинить їм опір. Застосовуючи цей метод, політик може мати чи не мати перед своїм мисленим поглядом кальку із суспільства, він може сподіватися чи не сподіватися, що людство колись втілить ідеальну державу й досягне щастя й досконалості на землі. Але він усвідомлюватиме, що довершеність, якщо її взагалі можна досягти,— це справа віддаленого майбутнього, і що кожне покоління, а відтак і нинішнє, прагне, можливо, не так того, щоб його ощасливили, бо немає таких інституційних засобів, які б зробили людину щасливою, як того, щоб його не робили нещасливим, коли нещастя можна уникнути. Той, хто страждає, має право вимагати, щоб йому допомогли чим тільки можна. Тому поступовий, поетапний інженер скористається методами для пошуку і боротьби з найбільшими і найгострішими соціальними лихами, а не шукатиме і боротиметься за найбільше і найвище добро

². Різниця тут зовсім не в словах. Насправді вона набагато суттєвіша. Це різниця між розсудливим способом поліпшення людської долі і методом, практичне застосування якого може дуже просто до надміру збільшити людські страждання. Це різниця між методом, який можна застосувати щохвилини, і методом, обстоювання якого може стати зручним приводом для того, щоб повсякчас відкладати дію на потім, коли умови стануть більш сприятливими. Це також різниця між єдиним досі способом поліпшення стану справ, що давав успішні наслідки будь-коли і будь-де (як ми побачимо, і в Росії), і методом, котрий завжди призводив до використання насильства замість розуму і, якщо вже не до відмови від самого методу, то принаймні від того зразка, що був на кальці перед мисленим поглядом.

На користь цього методу послідовник поступової чи поетапної інженерії може сказати, що систематична боротьба проти страждання, несправедливості та війни певніше знайде схвалення й підтримку багатьох людей, ніж боротьба за встановлення якогось ідеалу. Існування суспільних лих, цебто соціальних умов, за яких страждають багато людей, порівняно легко встановити. Ті, хто страждає, знають про це з власного досвіду, а решта навряд чи стане заперечувати, що вони не хотіли б помінятися з нещасливцями місцями. Нескінченно важче міркувати про ідеальне суспільство. Суспільне життя настільки складне, що мало хто, а може статися, ніхто взагалі, здатен судити про широкомасштабний проект суспільної інженерії: чи можна здійснити цей проект, чи справді внаслідок його здійснення стане краще, які страждання він може принести, які є засоби для його реалізації. Проекти, що їх пропонує поступова інженерія, навпаки, порівняно нескладні. Це накреслення для якоїсь однієї установи, такої, наприклад, як страхування здоров'я та безробіття, арбітражний суд або планування бюджету для боротьби з депресією³

і освітня реформа. Якщо ці проекти провалюються, то збитки невеликі, й їх досить легко підкоригувати. В них криється менший ризик, і вже тільки тому вони не такі суперечливі. Та, якщо досягти розумної згоди стосовно наявних лих і засобів боротьби проти них легше, ніж домовитися щодо визначення ідеального добра та його втілення, тоді є надія, що, застосовуючи метод поступової інженерії, можна подолати найбільшу трудність будь-якої поміркованої політичної реформи, а саме — втілювати програму, спираючись на розум, а не на пристрасті й насильство. З'явиться можливість досягнення розумного компромісу, а отже — поліпшення становища демократичними методами. (Мені несимпатичне слово «компроміс», але для нас важливо навчитися правильно вживати його. Інститути неминуче виникають внаслідок компромісу з обставинами, інтересами тощо, хоч як

особистості ми повинні чинити опір подібному впливові.)

На противагу до поступової, утопічна спроба реалізувати ідеальну державу за допомогою проекту суспільства в цілому вимагає сильного централізованого правління небагатьох, а відтак, найчастіше призводить до диктатури⁴

. Це я вважаю найбільшою вадою утопічного підходу. У розділі про принципи керівництва я вже намагався показати, що авторитарна форма правління викликає найбільше заперечень. Деякі питання, що не були розглянуті в тому розділі, дають нам ще вагоміші аргументи проти утопічного підходу. Серед інших труднощів є й та, що «милосердий» диктатор має з'ясувати, чи узгоджуються його заходи з його ж благими намірами (ще понад сто років тому цю трудність ясно побачив А. де Токвіль⁵).