Життя за життям

Додому їх відвезли одним із чорних мерседесів, які стояли в гаражі Platterhof — водій був той самий, який забрав їх у Берґгоф.

А наступного дня Німеччина вторглася в Польщу.

Квітень 1945 року

Вони місяцями жили по підвалах, як щури. Коли британці бомбардували вдень, а американці вночі, то що ж їм іще залишалося? Підвал під домом на Савіньї-плац був огидний і вогкий, освітлювала його маленька керосинка, за вбиральню правило відро. Проте краще вже свій підвал, аніж бункер у місті. Якось денний наліт застав їх із Фрідою зненацька неподалік від зоопарку, і вони сховалися в бункері під зенітною вежею — туди набилися тисячі людей, рівень кисню вимірювали свічечкою (ніби вони канарки). Хтось пояснив їй, що якщо свічка згасне, всім доведеться вийти, навіть якщо обстріл триває. Їх притисли до стіни, неподалік чоловік і жінка обіймалися (це делікатно сказано), а при виході довелося переступити через старого, який помер під час рейду. А найгірше було те, що над укриттям височіла бетонна цитадель із величезною зенітною батареєю, яка незмовкно ревіла на даху, так що бункер двигтів із кожною віддачею. Урсула сподівалася, що більше не випаде пережити таке пекло.

Від оглушливого вибуху ціла споруда затремтіла — десь біля зоопарку розірвалася бомба. Вона відчула, як хвиля стискає тіло, і злякалася, що у Фріди легені вибухнуть. Але минулося. Хтось блював, хоча, на жаль, блювати було нікуди, тільки собі на ноги — чи, що, може, і гірше, на ноги іншим. Урсула заприсяглася, що в зенітній вежі ніколи більше не переховуватиметься. Краще вже померти на вулиці, швидко, разом із Фрідою. Останнім часом вона багато про це думала. Швидка чиста смерть, із Фрідою на руках.

Може, це Тедді скидав на них бомби звідти, згори. Вона сподівалася, що це так: це бодай значило б, що він іще живий. Якось їм постукали у двері — це коли в них ще були двері, до безперервного британського бомбардування, яке почалося в листопаді 43-го. Коли Урсула відчинила, то побачила на порозі худого юнака, може, років п’ятнадцяти-шістнадцяти. Виглядав він розпачливо, Урсула вже подумала, що він шукає, де сховатися, але той тільки тицьнув їй конверт і втік, не встигла вона і слова сказати.

Конверт був пом’ятий і брудний. Вона розплакалася, коли побачила своє ім’я та адресу Памелиним почерком. Тонкі блакитні аркуші, датовані кількома тижнями тому, описували всі події в сім’ї: Джиммі в армії, Сильвія прикриває тили («нова зброя: кури»). У Памели все добре, живе у Лисячому закуті, у неї вже четверо синів. Тедді у Королівських повітряних силах, лідер ескадрильї з хрестом за бойові заслуги.

Довгий приємний лист, і наприкінці сторінки, майже як постскриптум — «Погані новини я лишила насамкінець». Г’ю помер. «Восени 1940-го, мирно, від серцевого нападу». Урсула пожалкувала, що отримала лист: краще б думала, що Г’ю ще живий, що Тедді і Джиммі не на війні, працюють на вугільній шахті чи в територіальній обороні.

«Я весь час думаю про тебе», — писала Памела. Без докорів, без «А я ж казала», без «Чому ти не повернулася додому, поки ще могла?». Вона і спробувала вернутися — тільки, звісно, запізно. За день після того, як Німеччина оголосила війну Польщі, вона обійшла місто і старанно зробила все, що, на її думку, треба було зробити у переддень неминучої війни. Вона запаслася батарейками, ліхтариками і свічками, накупила консервів і темної тканини, щоб закривати вікна, купила Фріді одягу на виріст в універмазі «Вертгайм» на випадок, якщо війна затягнеться. Собі не купила нічого: проминула ряди теплих пальт і черевиків, шкарпеток і добрих суконь. Зараз про це жалкувала.

Вона прослухала виступ Чемберлена по BBC, доленосні слова «Ми вступаємо у війну з Німеччиною», і кілька годин ходила як у тумані. Вона спробувала додзвонитися до Памели, але лінія була зайнята. А тоді надвечір (Юрґен увесь день пробув у міністерстві) опритомніла, наче Білосніжка прокинулася. Треба їхати, треба повертатися до Англії, хоч би й без паспорта. Вона поквапцем спакувала валізу й сіла із Фрідою на трамвай до вокзалу. Якщо вона зуміє сісти на потяг, то все буде добре. Начальник станції сказав, що ніяких потягів не буде. Кордони закрито.

— Ви що, не знаєте, що у нас війна?

Вона кинулася до британського посольства на Вільгельмштрассе, тягнучи бідолашну Фріду за руку. Вони — громадяни Німеччини, але вона покладалася на ласку чиновників: ті напевно щось придумають, врешті, вона ж англійка. Сутеніло, на воротах посольства висів замок, у приміщенні ніде не світилося.

— Виїхали вони, — пояснив перехожий, — ви їх не застали.

— Як це виїхали?

— Назад, до Британії.

Вона затисла рота долонею, щоб заглушити стогін, який зародився глибоко у грудях. Як вона могла бути такою дурною? Як вона могла не бачити, що насувається? «Дурень — це той, хто спохопився так пізно, що небезпека вже й минула». Так казала Єлизавета І.

*