Життя за життям

Квартира була на другому поверсі, а сходи завалені. Може, того і вистачить, щоб відвадити росіян. А з іншого боку, вони — як ляльки в ляльковому будиночку: жінка і дівчина, до яких руки так і тягнуться. Фріді скоро виповниться одинадцять, але якщо бодай десята частка чуток, що надходять зі сходу, правдива, то вік її не порятує від росіян. Фрау Єґер весь час нервово говорила, що совіти, просуваючись до Берліна, ґвалтують і мордують усе на своєму шляху. Радіо не працювало, тільки чутки і час від часу інформаційні бюлетні. Неммерсдорф не сходив із вуст фрау Єґер («Масакра!»).

— Та заткніться нарешті! — якось гарикнула Урсула.

Звісно, англійською, якої сусідка не розуміла, хоча недоброзичливий тон мала вловити. Фрау Єґер потрясло, що до неї звернулися мовою ворога, Урсулі аж стало соромно — врешті, це просто налякана стара жінка.

Схід із кожним днем підступав дедалі ближче. Західним фронтом уже давно ніхто не цікавився. Далекий грім гармат переріс у незмовкний рев. Ніхто їх не порятує. На них наступали півтора мільйони совітів, а захищали тільки вісімдесят тисяч німців, та й то здебільшого як не діти, то старі. Може, навіть бідолашну фрау Єґер призовуть відбивати ворожий напад мітлою. Не виключено, що перших росіян вони побачать уже за кілька днів, як не за кілька годин.

Подейкували, що Гітлер загинув.

— Ну, нарешті, — сказав гер Ріхтер.

Урсулі згадалося, як фюрер спав на шезлонгу на горі. Пограв, побігав, погаласував свою часину на сцені, і що з того? Король Армагеддону. Погибель Європи.

Але ж у Шекспіра, виправилася вона, це саме життя бігає і галасує. «Життя — рухлива тінь, актор на сцені. Пограв, побігав, погаласував свою часину — та й пропав»[11]. Усі вони в Берліні — рухливі тіні. Колись життя було таке дороге, а зараз дешевше нічого не знайти. Знічев’я згадалася Єва, яка завжди легковажно ставилася до ідеї самогубства. Цікаво, вона пішла за своїм вождем у пекло?

*

Фріді стало геть погано, її морозило, вона весь час скаржилася, що болить голова. Якби вона була здорова, то вони, може, приєдналися б до великої втечі на захід, подалі від росіян, але зараз дівчинка такої подорожі не пережила б.

— З мене досить, мамочко, — прошепотіла та як страшне відлуння сестер із горища.

Урсула лишила її саму й кинулася до аптеки, перебираючись через завали на вулицях, а часом і через трупи — мертві її більше не лякали. Вона ховалася у під’їзди, коли постріли лунали надто близько, а тоді кидалася до наступного перехрестя. Аптека була відкрита, тільки ліків не лишилося — аптекар не схотів ані її безцінних свічок, ані грошей. Вона повернулася ні з чим.

Увесь цей час переймалася, що із Фрідою щось станеться за її відсутності, і пообіцяла собі, що більше доньку не полишить. За дві вулиці від дому побачила російський танк. Якщо її це видовисько налякало, то як же злякається Фріда? Артилерія не змовкала. Їй здалося, що світ добігає кінця. Якщо це справді так, то хай Фріда помре в неї на руках, а не сама. А в чиїх руках тоді помре вона? Їй хотілося в безпечні батькові обійми, від думки про Г’ю на очах виступили сльози.

Вона видерлася нагору заваленими сходами, виснажена, як пес. Фріда то поринала у марення, то приходила до тями. Урсула вмостилася при ній на підлозі. Гладила її вогке волосся, тихо розповідала про інший світ.

Про дзвоники, що розквітали навесні в лісах навколо Лисячого закута, про квіти в луках за гаєм — льон, сокирки, жовтець, маки, гвоздики й королиці. Про літній запах свіжоскошеної трави над англійським газоном, про пахощі Сильвіїних троянд, про кисло-солодкий смак яблук у саду. Про дуби в алеї, тиси на цвинтарі й буки в саду Лисячого закута. Про лисиць, про кроликів, про фазанів, про зайців, про корів і кремезних тяглових коней. Про сонце, що погідно сяяло над кукурудзяними полями й зеленими лугами. Про життєрадісні наспіви дроздів, про співочих жайворонів, про ніжне туркотання лісових голубок, про пугукання сов у пітьмі.

— Ковтай, — сказала вона, вкладаючи Фріді у рот пігулку. — Це з аптеки, допоможе тобі заснути.

Вона казала Фріді, що ладна до скону ходити по лезах, тільки б її захистити, горіти в пекельному вогні, тільки б її порятувати, тонути в найглибших водах, тільки б мала не спізнала глибин, і тепер мусить зробити для неї це останнє, найскладніше.

Вона обняла доньку, поцілувала й далі шепотіла їй на вухо — який був Тедді в дитинстві, про несподіване святкування дня народження, яка розумака Памела, як усіх дратував Моріс, який смішний був Джиммі. Як цокав годинник у вітальні, як вітер вив у коминах, як на Різдво розпалювали величезне багаття в каміні й вивішували шкарпетки над ним, а наступного дня їли смажену гуску та сливовий пудинг, і саме це вони і зроблять наступного Різдва, всі разом.

— Тепер усе буде добре, — сказала їй Урсула.