Життя за життям

Повертаючись із обіду, Сильвія заявила, що хоче заїхати в «Оберполлінґер», купити подарунок для Г’ю. Коли вони дійшли до універмагу, то побачили, що вікна розмальовані антиєврейськими гаслами. Сильвія протягнула:

— На бога, от бардак.

Магазин був відчинений, але два розсміяні одоробла у формі СА вештали перед дверима й відлякували можливих покупців. Тільки не Сильвію, яка промарширувала у магазин повз коричневосорочників, а Урсула неохоче потяглася за нею вкритими товстим килимом сходами. Солдатам Урсула шепнула, картинно-безпорадно стенувши плечима:

— Вона англійка.

Тоді їй здалося, що Сильвія не розуміє, як це — жити в Німеччині, але з висоти часу дійшла висновку, що Сильвія, мабуть, прекрасно все розуміла.

*

— А ось і обід! — сказала Єва, відклала камеру і взяла Фріду за руку.

Вона підвела її до стола, підклала їй на стілець іще одну подушку, а тоді насипала їй повну тарілку їжі. Курка, смажена картопля і салат — все з Ґутсгофу.

О, як вони тут харчувалися! Milchreis Фріді на десерт, парне молоко від ґутсгофських корів. (Для Урсули — Käsekuchen, для Єви — папіроска). Урсулі згадався рисовий пудинг місіс Ґловер, липкувата жовта вершкова маса під жорсткою брунатною шкіркою. Вона аж відчула запах мускатного горіху, хоча знала, що у Фрідиному наїдку його немає.

Та вона й не знала, як мускатний горіх німецькою, і вирішила, що пояснити це Єві надто складно. Їжа — це єдине, за чим вона скучатиме, коли виїде з Берґгофа, тож вирішила тішитися, доки дають, і взяла ще порцію Käsekuchen.

Обід подав невеликий взвод із армії прислуги, яка обслуговувала мешканців Берґгофу. Гора становила прецікаве поєднання альпійського шале і військової бази. Це, власне, було ціле містечко зі своєю школою, поштою, театром, великими бараками СС, тиром, алеєю для боулінгу, лікарнею вермахту, а ще молодими симпатичними офіцерами, які були б значно кращою партією для Єви. Власне, було там все, крім церкви.

Після обіду вони піднялися до Teehaus

на Моосланер Копф, Євині дзявкотливі пси дріботіли при них. (Якби ж то якийсь із них звалився з парапету чи оглядового майданчика…). В Урсули знову поболювала голова, тож вона вдячно сіла у крісло, обтягнуте зеленим полотном у квіточки, особливо неприємним оку. З кухні принесли чай — і, природно, торт. Урсула проковтнула дві таблетки кодеїну і сказала:

— Фріда вже одужує, можемо їхати додому.

*

Урсула лягла за першої ж нагоди, згорнулася під прохолодними білими покривалами в гостьовій кімнаті, яку ділила із Фрідою. Вона була надто стомлена, щоб заснути, тож о другій ночі нарешті запалила лампу при ліжку (Фріда спала глибоким дитячим сном, розбудити її могла тільки хвороба), витягла папір і ручку й написала Памелі.

Звісно, листи Памелі вона не відправляла. Звідки ж їй знати, чи їх ніхто не прочитає? Знаття не було ніколи, це найгірше (принаймні для неї — іншим бувало гірше). Тепер вона пожалкувала, що стоїть страшна спека, а Kachelofen у гостьовій кімнаті холодна — кореспонденцію безпечніше було б спалити. А найбезпечніше — взагалі не писати. Істинні думки вже не можна висловлювати. «Бо правда буде правдою довіку»[10]. Це звідки? З «Міри за міру»? А може, правда спатиме довіку, до Судного дня. О, судити доведеться багатьох.

Їй хотілося додому. Їй хотілося до Лисячого закута. Вона збиралася з’їздити додому у травні, але тоді Фріда розхворілася. Вона вже все розпланувала, зібрала валізи й заштовхала їх під ліжко, де вони зазвичай стояли порожні, щоб Юрґен нічого не запідозрив. У неї були квитки на потяг і паром, вона нікому про це не розповідала, навіть Кларі. Тільки паспорти не чіпала (на щастя, Фрідин паспорт після поїздки до Англії у 35-му ще був дійсний) — вони лежали у скриньці разом з усіма документами. Вона перевіряла, чи вони на місці, майже щодня, але у переддень поїздки їх ніби лизень злизав. Вона спершу подумала, що помилилася, й перебрала всі довідки про народження, смерть і шлюб, усі страховки й гарантії, Юрґенів заповіт (на те він і правник), усі папери — крім тих, які їй потрібні. Її охопила паніка, вона вивернула всі папери на килим і взялася перебирати їх по одному, знову і знову. Їхніх паспортів не було, тільки Юрґенів. У розпачу вона повідкривала всі шафки, зазирнула до кожної коробки від взуття й до комода, під диванні подушки й матраси. І нічого не знайшла.

Вони вечеряли як звичайно. Їй кусень не ліз до горла.

— Погано почуваєшся? — послужливо спитав Юрґен.

— Ні, все гаразд, — сказала вона. Голос був писклявий. Що тут скажеш? Він знав, звичайно, все він знав.

— Я вирішив, що ми можемо з’їздити на канікули. На Зильт.

— На Зильт?

— Так, на Зильт. Паспорти нам там не потрібні, — сказав він.

Він посміхнувся? Так чи ні? А тоді Фріда захворіла, і все інше втратило значення.

*

— Er kommt! — радісно сповістила Єва наступного ранку за сніданком. Фюрер їде.

— Коли? Зараз?

— Ні, після обіду.

— Шкода, ми вже поїдемо, — сказала Урсула. А подумала: і слава Богу. — Подякуй йому від нас, гаразд?

*