Життя за життям

Їхні попутники вирішили, що вони — подружня пара, й Іззі сердечно вітали із майбутнім материнством. Г’ю знітився, але вирішив, що хай вони краще думають так, ніж дізнаються правду. Так його і втягнули до абсурдного спектаклю: на час переправи він мусив зректися своєї справжньої дружини і дітей і вдавати, що Іззі — його юна жінка. Він перетворився на виродка, який спокусив дівчину, що ледве вийшла із дитячої (ніби забув, що на час заручин його власній дружині було сімнадцять).

Іззі, звісно, насолоджувалася цією пародією: вона мстилася Г’ю, ставлячи його в незручне становище, і зверталася до нього то mon cher mari, то іншими дурними пестливими йменнями.

— Яка у вас мила юна дружина, — загиготів бельгієць, коли Г’ю вийшов на палубу, щоб викурити після обіду цигарку. — Ще молоко на губах не обсохло, а скоро сама стане матір’ю. Так найкраще: піймати малу й ліпити з неї жінку під себе.

— У вас дуже добра англійська, сер, — сказав Г’ю, пожбурив недопалок у море і пішов геть.

Менш люб’язний чоловік почав би розмахувати кулаками. За потреби Г’ю зважився б відстоювати честь країни, але хай він буде проклятий, якщо піде відстоювати заплямовану честь легковажної сестриці. (Хоча ніхто не заперечує: було б незле виліпити дружину точнісінько під свої потреби, як замовити костюм у кравця на Джермін-стрит).

Він не одразу знайшовся, як сформулювати телеграму матері, і врешті спинився на У ГЕМПСТЕДІ ВРАНЦІ КРПК ІСОБЕЛЬ ЗІ МНОЮ КРПК ПРИ НАДІЇ КРПК. Повідомлення було сміливе, може, дарма він поскупився й не додав пом’якшувальних зворотів. Скажімо, «на жаль». Телеграма (на жаль) мала зворотний ефект, тож коли він зійшов на сушу в Дуврі, на нього вже чекала відповідь, ЗА ЖОДНИХ ОБСТАВИН НЕ ПРИВОДЬ ЇЇ У МІЙ ДІМ КРПК. Від останнього КРПК віяло холодною непохитною рішучістю. Так перед Г’ю постала проблема, що ж робити з Іззі. Попри обставини, вона була ще дитя, їй тільки шістнадцять, не кидати ж її на вулиці. Йому не терпілося чимшвидше дістатися до Лисячого закута, тож він повіз сестру із собою.

Коли вони нарешті прибули опівночі, засніжені, як сніговики, двері відкрила збуджена Бріджит:

— Ой лишенько, а я думала, що це лікар, так от і думала.

Виявляється, його третє дитя ось-ось з’явиться на світ. Його донечка, — чуло подумав він, вдивляючись у зморщене личко. Г’ю любив немовлят.

*

— Що нам із нею робити? — нервувалася Сильвія. — Під моїм дахом вона не народжуватиме.

— Під нашим дахом.

— Хай віддасть на усиновлення.

— Це — член нашої родини, — сказав Г’ю. — У жилах цієї дитини тече така сама кров, як у моїх дітей.

— Наших дітей.

— Ми скажемо, що всиновили дитину, — сказав Г’ю. — Що у родичів дитя осиротіло. Ніхто ж не докопуватиметься, правда?

Врешті-решт, дитя і справді народилося в Лисячому закуті. Коли Сильвія його нарешті побачила, то вже не змогла від нього так легко відмовитися:

— Він такий маленький і милий.

Сильвії всі немовлята здавалися милими.

Іззі до кінця вагітності не випускали за стіни саду. Вона скаржилася, що вона бранка, «як граф Монте-Крісто». Вона одразу віддала їм сина і більше ним, здається, не цікавилася, мовби це вони нав’язали їй цілу цю катавасію — вагітність, усамітнення — і тепер вона, виконавши свою частину домовленостей, могла сама розпоряджатися своїм життям. Їй дозволили два тижні пролежати у ліжку під наглядом дратівливої Бріджит, а тоді спакували в потяг до Гемпстеда, звідки її відправили до школи в Лозанні.

Г’ю був правий, ніхто не докопувався, звідки раптом взялася ще одна дитина. Місіс Ґловер і Бріджит заприсяглися зберігати таємницю — він потай підкріпив обіцянку готівкою, але Сильвії не сказав. Г’ю недарма був банкіром, він знав ціну грошам. Лишалося сподіватися, що на професійну порядність доктора Фелловза також можна покластися.

— Хай буде Роланд, — сказала Сильвія. — Мені завжди подобалося це ім’я. Пам’ятаєш французького лицаря у «Пісні про Роланда»?

— Він що, загинув у бою? — уточнив Г’ю.

— Як і більшість лицарів.

*

У неї перед очима витанцьовував, виблискував і мерехтів срібний зайчик. Шелестіло букове листя, сад напинався бруньками, квітнув, плодоносив, і все це — без найменшої її участі.

— Ляля в льолі, — наспівувала Сильвія, — впаде з люлі.

Урсула не злякалася цієї погрози і безстрашно продовжила свій маленький похід у супроводі вірного Роланда.

Він був спокійною дитиною, Сильвія навіть не одразу помітила, що він «трошки несповна розуму», як вона сказала Г’ю, коли той вернувся додому після тяжкого дня у банку. Він знав, із Сильвією марно ділитися фіскальними міркуваннями, проте інколи все ж уявляв, що вдома на нього чекає дружина, яка цікавиться бухобліком, зростанням цін на чай і коливаннями на ринку вовни. Дружина, «виліплена» під його потреби, а не гарна, мудра і трохи вперта жінка, з якою він одружився.

Він закрився в бурчальні з великою чаркою віскі і маленькою сигарою в надії, що його лишать у спокої. Та марно: Сильвія увійшла до кімнати й сіла перед ним, як клієнт у банку, що просить позику, і сказала:

— Мені здається, що син Іззі — ідіот.