Життя за життям

— Була б дуже вдячна, Бріджит.

Сильвії нарешті передали дитя, замотане, як єгипетська мумія. Вона ніжно торкнулася персикової щічки й промовила: «Привіт, маленька». Доктор Фелловз відвернувся, щоб не дивитися на солодкаві прояви ніжності. Якби на те його воля, дітей виховували б, як у Спарті.

— Що ж, легка холодна коляція не завадить, — кивнув він. — Чи не лишилося, бува, чудових пікулів місіс Ґловер?

Чотири зміни бачимо щороку

11 лютого 1910 року

Сильвію розбудило сліпуче сонячне світло, що розтяло завіси, як осяйний срібний меч. Вона саме привільно потягувалася у мереживі й кашемірі, коли місіс Ґловер гордо занесла сніданок на величезній таці. Лише надзвичайні обставини могли виманити місіс Ґловер із її лігва. У вазочці на таці стояв, понуривши голову, самотній примерзлий підсніжник.

— О, підсніжник! — сказала Сильвія. — Перша квітка, що підводить голівку. Сміливець!

Місіс Ґловер — вдова, яка не вірила, що квітам може бути властива відвага чи будь-яка інша риса, байдуже, похвальна чи ні — прибула у Лисячий закут кілька тижнів тому. До її пришестя була жінка на ім’я Мері, що нипала кімнатами, як тінь: у неї вічно підгорала смаженя. А в місіс Ґловер, як на те пішло, їжа була недоготована. У маєтку в Сильвіїному безжурному дитинстві кухаря так і звали кухарем, але місіс Ґловер схотіла, щоб її звали «місіс Ґловер». Це буцімто робило її незамінною. Подумки Сильвія вперто називала її кухаркою.

— Дякую, кухарко, — місіс Ґловер повільно, по-зміїному кліпнула. Сильвія виправилася: — Місіс Ґловер.

Місіс Ґловер примостила тацю на ліжку й відсмикнула завіси. Світло було незвичайне, від чорного кажана не лишилося й сліду.

— Так ясно, — сказала Сильвія, прикривши очі.

— Стільки снігу, — місіс Ґловер похитала головою, чи то зачудовано, чи то з відразою. З місіс Ґловер ніколи не було знаття.

— А де доктор Фелловз? — спитала Сильвія.

— Стався нещасний випадок, фермера затоптав бик.

— Біда.

— Чоловіки із села спробували відкопати автомобіль, проте врешті-решт приїхав мій Джордж і верхи його підвіз.

— Он воно що, — сказала Сильвія, мовби щойно знайшла відповідь на питання, яке її давно непокоїло.

— Кажуть, кінські сили… — пирхнула місіс Ґловер, як бик. — А не треба покладатися на ті новомодні витребеньки.

— М-м-м, — протягнула Сильвія, бо не збиралася сперечатися з глибокими переконаннями. Дивно, що доктор Фелловз перед від’їздом навіть не оглянув ані її, ані дитини.

— Він до вас заходив. Ви спали, — сказала місіс Ґловер. Інколи Сильвії здавалося, що місіс Ґловер читає думки. Її це жахало.

— І поснідав, — місіс Ґловер вміла вкласти в одну фразу і похвалу, і осуд. — Апетит у нього є, цього не відняти.

— Я теж коня готова з’їсти, — розсміялася Сильвія. Насправді, звісно, ні. Їй мимоволі згадався Тіффін.

Вона взяла срібне начиння, важке, як зброя, і наготувалася розправитися з фаршированими нирками.

— Дуже смачно, — сказала вона (та невже?), проте місіс Ґловер уже схилилася над малям у колисці. («Пухкеньке, як поросятко»). Сильвія знічев’я подумала, чи місіс Пікша досі стирчить десь під Чалфонт-Сент-Пітером.

— Кажуть, дитина ледь не померла, — сказала місіс Ґловер.

— Що ж… — протягнула Сильвія.

Межа між життям і смертю тонка. Її батько писав портрети можновладців, а тоді послизнувся на турецькому килимі на сходах, хильнувши доброго коньяку.

Тіло знайшли біля підніжжя сходів аж на ранок. Ніхто не почув ані як він упав, ані крику. Він саме почав портрет герцога Балфура. І не закінчив. Звісно.

Ані мати, ані донька не усвідомлювали, як він тринькав гроші. Виявилося, він був пристрасний картяр, де тільки не грав. На випадок наглої смерті заощаджень не мав, тож уже незабаром ошатним будиночком у Мейфері нипали кредитори.

Виявилося, жили вони в картковому будинку. Тіффіна довелося продати. Це розбило Сильвії серце. Здається, за поні вона горювала більше, ніж за батьком.

— А я думала, жінки — його єдиний грішок, — примовляла мати, схилившись над валізою, ніби позувала для п’єти.

Довелося звикати до шляхетної, чеснотливої бідності. Сильвіїна мати зблідла, краса спливла з лиця, жайворонки вже не ширяли над головою, і вона швидко всохла на сухоти. Від долі модельки сімнадцятирічну Сильвію порятував чоловік, із яким вона познайомилася на пошті.

Г’ю. Нова зірка заможного банківського світу. Втілення буржуазної респектабельності. Про що ще мріяти красивій дівчині без копійки за душею?

Лотті, як на диво, померла, не завдавши нікому зайвих клопотів, і Г’ю із Сильвією тихо побралися на Сильвіїне вісімнадцятиліття. («Ну ось, — сказав Г’ю, — тепер ти ніколи не забудеш річницю нашого шлюбу»).

Медовий місяць провели у Франції, у прегарному quinzaine у Довілі, а тоді зажили безжурно в передмісті Біконсфілда, у домі, що стилем невловно нагадував неокласицизм Лаченса. Там було все, про що тільки можна мріяти, — простора кухня, вітальня з виходом на газон, ошатна їдальня та кілька спалень, які тільки й чекали на дітей. З торця навіть була кімнатка, яку можна обладнати під кабінет для Г’ю.

— Це буде моя бурчальня, — розсміявся він.