Життя за життям

Будинки стояли на шанобливій відстані один від одного. Навколо тяглися луки і гаї, і ліс зі дзвониками, через який біг потічок. А маленька залізнична станція, ба навіть не станція, а просто зупинка, дозволяла Г’ю менше ніж за годину дістатися до банку.

— Сонна лощина, — розсміявся Г’ю й галантно переніс Сильвію через поріг.

Житло було відносно скромне, не до порівняння з Мейфером, та все ж трохи понад їхню спромогу. Фінансова легковажність заскочила їх обох зненацька.

*

— Дім треба якось назвати, — сказав Г’ю. — Лаври, Сосни, В’язи…

— Але нічого із цього в саду не росте, — відказала Сильвія. Вони стояли перед французькими вікнами у свіжопридбаному домі і вдивлялися у занедбаний газон.

— Треба знайти садівника, — сказав Г’ю.

Порожнім домом котилося відлуння. Його ще не почали заповнювати килимами Войзі, тканинами Морріса та іншими окрасами дому XX століття.

Сильвія краще в універмазі оселилася б замість цього ще не названого подружнього гніздечка.

— Зелені акри, Виднокраї, Осоння? — пропонував Г’ю, обнявши свою молоду дружину.

— Ні.

Попередній власник безіменного дому розпродав майно і переїхав до Італії.

— Ти тільки собі уяви, — мрійливо протягнула Сильвія. У дитинстві вона з батьком рушила у велике турне Європою й побувала в Італії, доки мати лікувала легені в Істборні.

— Та там же самі італійці, — зневажливо порхнув Г’ю.

— Точно. У цьому й приваба, — сказала Сильвія, вивертаючись із його рук.

— Може, назвемо його Дахи? Чи Милий дім?

— Припини.

З кущів вигулькнула лисиця й перетнула газон.

— Ти тільки поглянь, — сказала Сильвія. — Геть як домашня. Мабуть, звикла, що тут нікого нема.

— Сподіваюся, вона не наведе сюди мисливців, — сказав Г’ю. Звір був шкура і кістки.

— Це самичка. Вона годує малят, соски видно.

Г’ю аж кліпнув, почувши такі відверті слова з вуст своєї молодої дружини, яка ще недавно була незайманкою. (Принаймні так припускалося. На це сподівалося).

— Поглянь, — прошепотіла Сильвія. З трави визирнуло двоє лисеняток і заходилося чубитися. — Такі милі!

— Їх вважають паразитами.

— Може, лиси думають, що це ми — паразити, — відрубала Сильвія. — Лисячий закут, ось як треба назвати дім. Ні в кого більше такого немає, у тому суть.

— Ти серйозно? — завагався Г’ю. — Якось це химерно. Звучить як книжка для дітей. «Дім у Лисячому закуті».

— Химери ще нікого не вбили.

— Строго кажучи, — не вгавав Г’ю, — хіба дім може бути закутом? Він може лише стояти в закутку.

То он що таке шлюб, — подумала Сильвія.

*

У кімнату обережно зазирнуло двоє дітей.

— Он де ви, — усміхнулася Сильвія. — Морісе, Памело, знайомтеся з вашою маленькою сестричкою.

Вони тривожно підступили до колиски, мовби не знали, що на них чекає. Сильвії згадалося, що вона почувалася так само, коли підійшла до батькового тіла у дубовій труні, кунштовно оправленій міддю (труну ласкаво оплатила Королівська академія). А може, вони просто побоювалися місіс Ґловер.

— Знову дівчинка? — пробурчав Моріс. Йому було п’ять, на два роки старший за Памелу — єдиний чоловік у домі, доки Г’ю в роз’їздах. «Поїхав у справах», — повідомила Сильвія, хоча насправді Г’ю поспіхом перетнув Канал, аби порятувати свою нерозумну молодшу сестру з лап старшого чоловіка, з яким та втекла до Парижа.

Моріс тицьнув пальцем немовляті в обличчя, і те прокинулося й стривожено запищало. Місіс Ґловер крутнула Морісові вухо. Сильвія скривилася, але Моріс стоїчно стерпів біль. Сильвія подумки відзначила, що потрібно поговорити з місіс Ґловер, коли вона почуватиметься на силі.

— Як назвете? — спитала місіс Ґловер.

— Урсула. Я назву її Урсула. Це значить «ведмедиця».

Місіс Ґловер похитала головою, але нічого не сказала. У середнього класу свої примхи. Свого любого синочка вона назвала просто — Джордж. Вікарій, який його хрестив, сказав, що «з грецької це перекладається як „землероб“», і Джордж справді працював плугатарем на фермі при маєтку Еттрінґем-голл, мовби ім’я визначило його долю. Не те щоби місіс Ґловер забивала собі баки долею. Чи, як на те пішло, греками.

— Що ж, я побіжу, — сказала місіс Ґловер. — На обід буде добрий м’ясний пиріг. І єгипетський пудинг на десерт.

Сильвія поняття не мала, що таке єгипетський пудинг. Їй уявлялися піраміди.

— Нам усім треба підживити сили, — докинула місіс Ґловер.

— І то правда, — сказала Сильвія. — Погодую-но Урсулу!

Незримий знак оклику її роздратував. Сильвія й сама не розуміла, чому з місіс Ґловер весь час намагається говорити силувано-радісним тоном, ніби відновлює рівновагу настроїв у світі.

Місіс Ґловер мимоволі здригнулася, побачивши, як напинають мереживний пеньюар бліді Сильвіїні груди в блакитних жилках. Вона поспіхом виштурхала дітей із кімнати й похмуро повідомила:

— Їстимете кашу.

*

— Це Бог хотів забрати маля до себе, — сказала Бріджит, коли пізніше принесла чашку гарячого яловичого бульйону.

— Ми зважені на вазі, — сказала Сильвія, — і знайдені легенькими.

— Нічого, наступного разу все буде добре, — сказала Бріджит.

Травень 1910 року

— Телеграма!