Життя за життям

Г’ю увірвався до дитячої й вирвав Сильвію із солодкої дрімоти, у яку вона поринула, годуючи Урсулу. Вона поквапцем прикрилася й перепитала:

— Телеграма? Хтось помер?

Вираз обличчя Г’ю звістував катастрофу.

— З Вісбадена.

— Он воно що, — протягнула Сильвія. — То Іззі народила?

— Якби ж то той жевжик був неодружений… Зробив би з моєї сестри чесну жінку.

— Чесну жінку? Таке взагалі буває? — (Сильвія аж сама здивувалася, що промовила це вголос). — Вона ще замала для шлюбу.

Г’ю насупився й від того став ще гарніший.

— Вона лише на два роки молодша, ніж була ти, коли вийшла заміж за мене.

— А де в чому значно зріліша, — пробурмотіла Сильвія. — Усе гаразд? Дитя в порядку?

Коли Г’ю наздогнав сестру і силою затягнув на потяг із Парижа, Іззі була явно enceinte. Їхня мати, Аделаїда, заявила, що краще б Іззі викрали й продали в рабство, аніж отак зганьбитися. Сильвії ця ідея видалася доволі привабливою — вона уявила, як мчить пустелею на арабському скакуні шейха, а потім ніжиться на м’якому килимі в шовках і вуалях, ласує фруктами й сьорбає щербет під солодкі переливи музики і дзюркіт фонтанів. (Хоча насправді все, мабуть, було геть не так). Гарем видався Сильвії розумною ідеєю — розділити тягар подружніх обов’язків і таке інше.

Аделаїда була безкомпромісно вірна вікторіанським звичаям і буквально закрила двері перед своєю наймолодшою донькою. Іззі відправили назад через Канал, перечекати скандал за кордоном. Дитину вирішили віддати на усиновлення.

— Хай знайдуть респектабельну німецьку пару, у якої немає своїх дітей, — заявила Аделаїда.

Сильвія спробувала уявити, як це — відмовитися від дитини. («Ми що, навіть нічого про неї не знатимемо?» — перепитала вона. «Сподіваюся, ні», — відрекла Аделаїда). Після того Іззі мали спровадити до «завершальної школи» у Швейцарії, хоча її життя, здається, і так завершилося.

— Хлопчик, — сказав Г’ю, розмахуючи телеграмою, як стягом. — Справжній богатир і таке інше.

*

Так тяглася перша Урсулина весна. Вона лежала у своєму візку під буком і вдивлялася у мерехтливу гру світла на зеленому вітті, яке ніжно колисав вітерець. Гілля — як руки, листя — як пальці. Дерево танцювало їй на догоду.

— Люлі-люлі, — солодко тягнула Сильвія, — на тополі.

— У мене є горіх, — і собі шепелявила Памела. — Не родить він нічого, крім грушок золотих, мушкату срібляного.

З дашка візка звисав, обертаючись навколо власної осі, зайчик у кошичку, і сонце вигравало на його срібній шкурці. Колись він прикрашав брязкальце маленької Сильвії, проте і брязкальце, і Сильвіїне дитинство лишилися в далекому минулому.

Голе гілля, бруньки, листя — світ мінявся в Урсули на очах, щойно вона встигала його спізнати. Вона вперше бачила, як міняються пори року. Урсула народилася взимку, а потім у повітрі різко запахло весною, набубнявіли бруньки, прийшла зухвала літня спека, а потім осіння тлінь і гриби. Вона спостерігала зі свого візочка за розмаїттям прикрас, які приносили зміни пір року: сонце, хмари, птахи, мовчазний політ м’яча для крикету, кілька разів веселка і дощ — як на її смак, занадто часто. (Інколи її не встигали порятувати від стихії).

Одного разу були навіть зірки, а з-за обрію вибалушився місяць — і приголомшливо, і страшно водночас — якогось осіннього вечора Урсулу забули надворі. Бріджит за це перепало на горіхи. Візок виставляли надвір незалежно від погоди, бо Сильвія успадкувала одержимість свіжим повітрям від матері, Лотті: та замолоду встигла побувати у швейцарському санаторії, де днями сиділа на відкритій терасі, загорнувшись у плед, і байдуже споглядала засніжені альпійські вершини.

З бука облетіло листя — над головою кружляла бронзова і суха, як папір, віхола. Одного вітряного листопадового дня до візка зазирнула зловісна фігура. Моріс кривлявся й гугукав, а тоді взявся тицяти в ковдру патиком. «Дурне дитинча», — заявив він, а тоді закопав сестру у м’яке листя. Урсула вже закуняла під новою ковдрою, коли Моріса раптом тріснула незрима рука. Брат зойкнув і зник. Закружляв срібний зайчик, і пара сильних рук підхопила Урсулу з візка.

— Он ти де, — сказав Г’ю, мовби вона згубилася. І додав, уже до Сильвії: — Як їжак, що западає у сплячку на зиму.

— Бідашечка, — розсміялася вона.

*

Знову настала зима. І Урсула її впізнала.

Червень 1914 року

Надходив п’ятий рік Урсулиного життя, і ніщо не звістувало біди. Її мати зітхнула з полегшею: попри тяжкий початок життя (чи, може, саме завдяки йому), дитя росло і, завдяки суворому Сильвіїному режиму (чи, може, попри нього), перетворилося на начебто врівноважене дівчатко.

Урсула не думала ані забагато, на відміну від Памели, ані замало, на відміну від Моріса.

«Мій стійкий олов’яний солдатик», — подумала Сильвія, спостерігаючи, як Урсула чимчикує пляжем услід за Морісом і Памелою. Вони виглядали геть маленькими — та, власне, і були геть маленькими, це вона розуміла — проте огром власних почуттів до дітей часом захоплював Сильвію зненацька. Найменшенький, найновіший — Едвард — лежав біля неї на піску в плетеному кошичку. Він ще не навчився дерти горлянку.