Життя за життям

— Співає про сумну жіночу долю, — сказала Іззі, підкурюючи чергову цигарку і затягуючись. — Якби ж то знайти якогось багатія й вийти заміж. «Великий прибуток — найкращий рецепт щастя, який я знаю». Ти знаєш, хто це сказав? Ні? А треба.

Вона раптом роздратувалася, як не до кінця приручена тварина. Задзвонив телефон, вона пробурмотіла «в останню мить порятувалася», а тоді почалася гарячкова розмова з незримим, нечутним співрозмовником. На прощання Іззі кинула: «Це прекрасно, любий, побачимося за півгодини». Й Урсулі:

— Я запропонувала б тебе підвезти, але їду до «Кларіджс», це за сто кілометрів від Мерілебону, а потім мені ще треба дістатися на вечірку на Лоундес-сквер, так що вибачай, ніяк не можу доправити тебе на вокзал. Ти ж доїдеш на метро? Метро користуватися вмієш? Сідаєш на лінію Пікаділлі до площі Пікаділлі, а тоді пересідаєш на Бейкерло до Мерілебону. Ходімо, я тебе проведу.

Коли вони вийшли на вулицю, Іззі вдихнула на повні груди, мовби її щойно випустили на свободу.

— О, сутінки, блакитна пора. Правда ж, мило? — вона чмокнула Урсулу в щоку. — Була дуже рада тебе бачити, треба ще зібратися. Ти ж даси собі раду? Tout droit до Слоун-стрит, тоді наліво, і ти на місці, от і станція Найтсбрідж. Ну, біжи.

*

— Amor fati, — сказав доктор Келлет, — ти ж про таке чула?

Звучало як «а море в фаті», хоча до чого тут море? Доктор Келлет сказав, що Ніцше («філософ») до цього тягнувся:

— Ми мусимо приймати те, що дає нам доля, і не судити, погано це чи добре. Він би сказав «Werde, der du bist».

Доктор Келлет вибив попіл із люльки в камін — мабуть, прибирає в кабінеті хтось інший.

— Ти розумієш, що це значить?

Цікаво, скількох десятирічних дівчаток доктор Келлет бачив раніше?

— Це значить стати собою, — сказав він, трамбуючи волокна тютюну до люльки. (Спершу буття, а тоді вже й небуття, вирішила Урсула). — А Ніцше запозичив це у Піндара. γένοί, οΐος έσσί μαθών. Ти знаєш грецьку? — тепер вона остаточно втратила нитку оповіді. — Це значить стати собою, осягнути свою природу.

Урсулі здалося, що він сказав «у Піннера» — у містечку Піннер оселилася, вийшовши на пенсію, нянечка Г’ю, і доживала віку із сестрою над крамничкою у старій будівлі на центральній вулиці. Якось у неділю Г’ю відвіз туди Урсулу й Тедді на новенькому бентлі. Нянечка Міллс налякала Урсулу (але не Г’ю): все торочила про манери й перевіряла, чи не брудні у Тедді вуха. Сестра в неї була приємніша: підкупила їх бузиновим узваром і скибками булки з ожиновим варенням.

— А як Ісобель? — спитала нянька Міллс, стиснувши губи так, що вони зморщилися, як чорнослив.

— Іззі як Іззі, — сказав Г’ю. Якщо повторити це швидко, як зробив згодом Тедді, то звучало, ніби дзижчить рій ос. Іззі, виявляється, уже давно стала собою.

Навряд чи Ніцше запозичив щось у Піннері. Його погляди точно іншого походження.

*

— Добре погуляли з Іззі? — спитав Г’ю, коли забрав її на станції.

Було у Г’ю, з його сірим фетровим капелюхом і довгим темно-синім плащем, щось заспокійливе. Він уважно оглянув доньку, ніби вишукував зміни. Урсула вирішила не сповіщати йому, що сама доїхала до вокзалу на метро. Пригода була страшна, як темна ніч у хащі, проте вона її пережила, як і належить героїні. Урсула стенула плечима.

— Ми пообідали у «Сімпсонс».

— Гм, — протягнув Г’ю, ніби не розумів смислу, який ховався за цими словами.

— Ми послухали, як співає негритянка.

— Що, просто у «Сімпсонс»? — розгубився Г’ю.

— Ні, на патефоні в Іззі.

І знову «гм». Він прочинив перед нею двері машини, і вона вмостилася на зручному шкіряному сидінні, майже такому ж заспокійливому, як сам Г’ю. Сильвія вважала цю машину «неприпустимою» розкішшю. Та справді була приголомшливо дорога. Війна прищепила Сильвії ощадність: тепер обмилки збирали й виварювали на прання, старі простині пускали на клоччя, а капелюшки переробляли.

— Якби її воля, ми жили б на самих яйцях і курятині, — сміявся Г’ю.

А ось він після війни став легковажніший.

— Може, для банкіра це й не найкраща риса, — зауважила Сильвія.

— Carpe diem, — сказав Г’ю.

На що Сильвія:

— Ти зроду-віку нічого не хапав.

— В Іззі тепер є машина, — повідомила Урсула.

— Правда? Але ж не така славна, як ця звірюка? — і він чуло поплескав бентлі по щитку. Коли вони вже від’їжджали від станції, він тихо додав: — Їй не можна довіряти.

— Кому? — (Матері? Машині?).

— Іззі.

— Мабуть, ти правий, — погодилася Урсула.

— І як вона тобі?

— Ну, ти ж розумієш. Невиправна. Іззі як Іззі, що тут скажеш.

*

Коли вони повернулися, Тедді та Джиммі грали в доміно у вітальні, а Памела пішла в гості до Ґерті Шоукросс. Вінні була трошки старша за Памелу, а Ґерті — трошки молодша, тож Памела порівну ділила між ними свою увагу, але рідко проводила час з обома одночасно. Урсула була віддана Міллі й не розуміла цієї дивної домовленості. Тедді любив усіх дівчаток Шоукросс, але його серце належало Ненсі.

А Сильвії не було.

— Не знаю, — байдуже кинула Бріджит, коли Г’ю спитав, де Сильвія.