Життя за життям

— Але ж ми не хочемо, щоб ти перебила всіх слуг?

— Але ж це було так давно. Відтоді я нікого не пробувала вбити.

— Вона геть похнюпилася, — повідомила Сильвія на першому сеансі з доктором Келлетом і єдиній зустрічі, на яку прийшла з Урсулою, хоча було видно, що вона вже говорила з лікарем сам-на-сам. Урсулі було дуже цікаво, що ж про неї сказали. — Вона вічно як у воду опущена. Мене не дивує, коли так почуваються дорослі…

— Справді? — доктор Келлет схилився вперед, запитально змахнувши люлькою. — Це ви так почуваєтеся?

— Проблема не в мені, — відповіла Сильвія з найпогіднішою своєю усмішкою.

То це я — проблема? — подумала Урсула. І взагалі, вона хотіла не вбити Бріджит, а порятувати. А як не порятувати, то, можливо, нею пожертвувати. Доктор Келлет же сам сказав, що жертовність — найвище покликання.

— Я б на твоєму місці дотримувався традиційних моральних приписів, — сказав він. — Над долею ти не владна. Це затяжка ноша для маленької дівчинки.

Він встав із крісла і підкинув вугілля в багаття.

— Є така течія в буддистській філософії, що називається дзен. Її прихильники стверджують, що інколи трагедії трапляються для того, щоб уникнути чогось значно гіршого, — сказав доктор Келлет. — Хоча, звісно, у певних ситуаціях неможливо уявити щось гірше.

Мабуть, це йому згадався Гай, який мало того, що загинув під Аррасом, то тепер ще й цілу вічність не зможе випити чаю і з’їсти сендвіч із огірком.

*

— Понюхай, — сказала Іззі, прискаючи парфумами в напрямку Урсули. — Шанель № 5. Останній писк моди. І вона останній писк моди, і її дивні синтетичні парфуми.

Іззі розсміялася, ніби дотепно пожартувала, і знову розпилила невидиму хмарку у вбиральні. Запах був геть неподібний на квіткові пахощі, якими мастилася Сильвія.

Вони нарешті дісталися до квартири Іззі на Безіл-стрит («endroit банальний, зате до „Герродс“ рукою подати»). Вбиральня в Іззі була викладена рожевим і чорним мармуром («Сама розробила, краса, правда ж?») — різкі лінії, гострі кути. Урсулі страшно було уявити, що сталося б, якби там хтось послизнувся і впав.

У цій квартирі все було нове й лискуче. Це вам не Лисячий закут, де час відмірювало повільне цокання великого годинника в передпокої, а на паркеті лищала патина років. Майсенські фігурки з відбитими пальчиками й облущеними ніжками і стафордширські песики з надщербленими вухами, здається, не мали нічого спільного із пластиковими полицями й оніксовими попільничками у покоях Іззі.

На Безіл-стрит усе було таке нове, наче місце йому у крамниці. Навіть книжки нові — романи, збірки есеїв і вірші письменників, про яких Урсула ніколи не чула.

— Треба йти в ногу з часом, — сказала Іззі.

Урсула поглянула на себе у дзеркало у вбиральні. Іззі височіла за нею, як Мефістофель за Фаустом, і сказала:

— Господи, та ти в нас виросла красунечка, — а тоді взялася по-різному укладати їй волосся. — Тобі треба підстригтися, сходи до мого coiffeur. Він справжній майстер. А то виглядаєш, як доярка, а можеш бути підступно зваблива.

*

Іззі витанцьовувала спальнею, наспівуючи «Якби ж то я вміла танцювати шиммі, як моя сестричка Кейт».

— А ти вмієш танцювати шиммі? Дивись, це легко.

Насправді виявилося геть не легко, тож вони, розсміяні, повалилися на сатинове покривало на ліжку.

— Нада забавлятися, да? — сказала Іззі, жахливо імітуючи вимову кокні.

У спальні був жахливий безлад — повсюди валявся одяг, сатинові нижні спідниці, крепдешинові нічні сукні, шовкові шкарпетки й осиротілі черевики, і на всьому лежав шар пудри.

— Ти поміряй, якщо щось подобається, — недбало кинула Іззі. — Хоча ти значно менша за мене. Jolie et petite.

Урсула відмовилася, бо боялася, що одяг її причарує. Такий одяг міг перетворити тебе на іншу людину.

— Що робитимемо? — спитала Іззі, раптом занудьгувавши. — Може, в карти зіграємо? Безик?

Пританцьовуючи, вона рушила крізь завали до вітальні, до великого лискучого хромованого об’єкта, який виглядав так, ніби його щойно винесли з капітанського місточка океанічного лайнера. Він виявився баром.

— Випити хочеш? — вона із сумнівом поглянула на Урсулу. — Ні, не нагадуй, тобі тільки тринадцять.

Вона зітхнула, закурила й поглянула на годинник.

— Для матіне надто пізно, для вечірніх вистав надто рано. У Театрі герцога Йоркського дають «Викликає Лондон!», кажуть, дуже цікаво. Можемо піти, поїдеш додому пізніше.

Урсула торкнулася клавіш друкарської машинки, що стояла на столі під вікном.

— Моє знаряддя праці, — сказала Іззі. — Може, впишу тебе в колонку.

— І що напишеш?

— Не знаю, щось вигадаю. Так роблять усі письменники, — вона вийняла і поклала на патефон платівку з шафки. — Послухай, ти такого ніколи не чула.

І справді, не чула. Почався запис із піаніно, проте це не мало нічого спільного з Шопеном чи Лістом, яких Сильвія виконувала так мило (а Памела — так прозаїчно).

— Це називається хонкі-тонк, — сказала Іззі. Жінка з американським акцентом співала таким грубим голосом, ніби вік звікувала за ґратами. — Це Іда Кокс. Негритянка. Правда ж, надзвичайна?

Правда.