—
Складно сказати, роялістка Іззі чи республіканка. «Краще триматися подалі від обох сторін», — казала вона.
Біг Бен урочисто пробив третю, коли «санбім» просочився крізь натовп.
—
Звідки Іззі все знає? Та тільки легковажно покивала.
— А, це із завершальної школи. А потім після війни пожила в Італії. Звісно, з коханцем. Збіднілий граф, це більш-менш
— Ні, — хоча насправді таки шокована. Воно й не дивно, що між її матір’ю й Іззі був
— Реінкарнація — наріжний камінь буддистської філософії, — казав доктор Келлет, смокчучи пінкову люльку.
Люлька слугувала розділовим знаком у розмовах із доктором Келлетом: він багато жестикулював, як не мундштуком, то чашечкою у формі голови турка, дуже цікавою, і час від часу поринав у неминучий ритуал (висипати попіл, наповнити чашечку, утрамбувати тютюн, підпалити і так далі).
— Ти знайома з буддизмом?
Ні з чим вона не знайома.
— Скільки тобі років?
— Десять.
— Ще геть юна. Може, ти згадуєш попереднє життя. Звісно, послідовники Будди не вірять, що ми повертаємося такими ж до тих же обставин, як стверджуєш ти. Вони вважають, що ми рухаємося вгору чи вниз — може, зрідка в бік. Ціль — це нірвана. Небуття, по суті, — десятирічній Урсулі здавалося, що ціллю мало би вважатися буття. — Більшість давніх релігій дотримувалися ідеї циклічності: змія, що кусає власний хвіст, тощо.
— Я хрещена, — сказала вона в надії, щоб підтримати розмову. — В англіканській церкві.
Доктора Келлета Сильвії порадила їхня сусідка, місіс Шоукросс, яка познайомилася з ним завдяки майору Шоукроссу. За словами майора, Келлет рятував тих, хто «потребував допомоги» після повернення з війни (ходили чутки, що й сам майор потребував «допомоги»). Інколи Урсула перетиналася з іншими пацієнтами, скажімо, пригніченим юнаком, який витріщався на килим у приймальні й тихо розмовляв сам із собою, і чоловіком, що вистукував ногою в такт нечутній музиці. Рецепціоністка доктора Келлета — місіс Дакворт, яка втратила на війні чоловіка, а сама працювала медсестрою — була завжди дуже уважна до Урсули, пропонувала їй льодяники і розпитувала про родину. Якогось дня до приймальні забрів чоловік, хоча дзвінок унизу так і не задзвонив. Він розгублено і трохи дико завмер серед кімнати, втупившись в Урсулу, ніби дітей ніколи не бачив. А тоді місіс Дакворт підвела його до стільця, сіла біля нього, обійняла по-материнськи і сказала:
— Ну ж бо, Біллі, ну ж бо, що сталося?
Біллі опустив голову їй на груди й розридався.
Урсула не могла слухати, як плаче маленький Тедді. У темних і страшних глибинах її єства, де клубилося горе, розверзлася прірва. Хотілося тільки, щоб він не плакав більше ніколи. Такий самий ефект справив чоловік у почекальні доктора Келлета. («Матері почуваються так кожнісінький божий день», — сказала Сильвія).
Тієї миті доктор Келлет вийшов із кабінету і сказав:
— Заходьте, Урсуло, я поговорю з Біллі згодом.
Проте коли Урсулин сеанс скінчився, Біллі в почекальні вже не було.
— Бідаха, — із сумом сказала місіс Дакворт.
Доктор Келлет пояснював Урсулі, що після війни чимало людей взялося шукати сенс у несподіваних напрямках — «теософія, розенкрейцери, антропософія, спіритуалізм. Усі намагаються надати своїм втратам смислу». Сам доктор Келлет пожертвував війні сина — Гай, капітан королівського полку Західного Суррею, загинув під Аррасом. «Треба триматися за ідею пожертви, Урсуло. Може, саме в цьому полягає вище покликання». Він показав їй фотографію — Гай був не у військовій формі, а у білому крикетному строї, й гордо заносив биту.
— Міг би грати на національному рівні, — із сумом сказав доктор Келлет. — Я люблю уявляти, як він — як вони всі — ведуть на небесах нескінченну гру. Стоїть бездоганний червневий день, вони ось-ось перервуться на чай.
Урсулі стало шкода всіх цих юнаків, що так ніколи і не вип’ють чаю. На небесах був Боцман, старий шкарбань Сем Веллінґтон і Кларенс Доддс, якого іспанка скосила на наступний день після перемир’я. Урсула не могла уявити їх за крикетом.
— У Бога я, звісно, не вірю. А в небеса вірю. Куди ж дінешся, — похмуро додав доктор Келлет. Урсула не розуміла, як це має їй зарадити.
— А з наукової точки зору можу припустити, що частина твого мозку, відповідальна за пам’ять, має невеликий ґандж, нейрологічну проблему, внаслідок якої тобі здається, що ти повторюєш пережите. Ніби щось заїло.
Він сказав, що насправді вона не помирає й не перероджується, це їй просто так здається. Урсула не розуміла, у чому тоді різниця. Може, вона справді десь застрягла? Якщо так, то де?