Життя за життям

Попри свій стан, Памела цілий ранок організовувала на Ілінґ-Бродвей евакуйованих, доки Олів, її свекруха, наглядала за хлопчиками.

— Від тебе було би більше користі, ніж від Моріса, — сказала Урсула. — Якби моя воля, бути тобі прем’єр-міністром. Ти із цим упоралася б значно краще, ніж Чемберлен.

— Що є, то є, — Памела відставила блюдце і взялася за в’язання — щось рожеве й мереживне. — Якщо буде хлопчик, я просто вдам, що це дівчинка.

— А ти не виїздиш? — спитала Урсула. — Ти ж не лишиш хлопців у Лондоні? Ти можеш пожити у Лисячому закуті, навряд чи німці розбомблять сонну лощину.

— З матір’ю жити? Ні за що. Є в мене університетська приятелька, Дженет, донька вікарія — втім це, мабуть, не має значення. Їй по бабусі лишилася хатка у Йоркширі, Гаттон-ле-Гоул, цятка на карті, щось таке. Вона збирається туди зі своїми двома малими й запрошує мене з моїми трьома, — Памела народила Найджела, Ендрю та Крістофера одного за одним. Материнством вона займалася на широку ногу. — Та й Гайді там сподобається. Дика природа, ані електрики, ані водогону. Хлопцям там буде добре, гасатимуть як дикуни. А то складно бути дикуном у Фінчлі.

— Комусь і це вдається, — зауважила Урсула.

*

— І як там твій «знайомий»? — спитала Памела. — «Знайомий із Адміралтейства»?

— Ти можеш називати його на ім’я, — сказала Урсула, струшуючи кришки пирога зі спідниці. — У квітів вух немає.

— У ці дні нема знаття. То як, він щось казав?

Урсулині стосунки з Крайтоном — «Знайомим із Адміралтейства» — тривали вже рік (вона вела лік від Мюнхена). Вони познайомилися на зборах кількох департаментів. Він був на п’ятнадцять років старший за Урсулу і доволі імпозантний. Було в ньому щось хиже, на чому не позначився ані шлюб із прагматичною Мойрою, ані виводок із трьох доньок у приватній школі. «Я їх ніколи не полишу», — сповістив він після того, як вони вперше кохалися у його мінімалістично умебльованому «укритті про всяк випадок».

— Я й не прошу, — сказала Урсула, хоча, на її думку, ця декларація намірів виглядала б шляхетніше, якби передувала акту, а не стала його епілогом.

«Укриття» (Урсула підозрювала, що вона — не перша жінка, яку Крайтон туди запрошував) — це надана Адміралтейством квартирка, де він зупинявся в ті ночі, коли лишався у місті, а не «мандрував» до Мойри й доньок у Ворґейт. На квартиру мали право й інші співробітники, і коли вона була зайнята, Крайтон «мандрував» до Урсулиної оселі на Арґайл-роуд, де вони проводили довгі вечори на її вузькому ліжку (він по-моряцьки практично ставився до обмеженого простору) чи на дивані за «тілесними втіхами», як він це називав, а тоді «волікся» назад до Беркшира. Будь-яка сухопутна мандрівка, навіть якщо йшлося про кілька зупинок на метро, набувала у вустах Крайтона рис експедиції. У душі він був моряк, Урсулі завжди здавалося, що він краще катався би на байдарці, ніж пробирався суходолом. Якось вони зняли човник, допливли до острова Манкі і влаштували пікнік над водою.

— Як нормальна пара, — сказав він, ніби вибачався.

— Це любов, — скептично підсумувала Памела.

— Він мені подобається.

— А мені подобається чолов’яга, який доставляє продукти. Але ліжко я з ним не ділю.

— Будь певна, він для мене значить більше, ніж той твій продавець, — вони майже посварилися. Урсула спробувала заступитися за Крайтона: — Він не зелений юнак. Він зріла особистість, ціла, вже… готова. Розумієш?

— Готова й одружена, — пробурчала Памела, яка останнім часом стала сварлива. А тоді здивовано придивилася до сестри: — А в тебе серце калатає частіше, коли ти його бачиш?

— Може, трошки, — милосердно погодилася Урсула, щоб уникнути сварки: вона підозрювала, що так і не зможе пояснити Памелі адюльтер. — Хто би міг подумати, що із цілого нашого сімейства саме ти виявишся найбільшим романтиком?

— О ні, ці лаври належать Тедді. Я просто певна, що наше суспільство тримається на такому собі цементі, особливо зараз, і зокрема на інституті шлюбу.

— У цементі немає нічого романтичного.

— Насправді я тобою захоплююся, — уточнила Памела. — Ти самостійна жінка. Ти йдеш проти течії тощо. Я просто не хочу, щоб тобі завдали болю.

— Повір, я теж. Мир?

— Мир, — радо погодилася Памела і розсміялася. — Моє життя було б таке нудне без твоїх солоних історій із передової. Твоє любовне життя, чи як там ти його називаєш, дарує мені багато замісної втіхи.

У їхній вилазці на острів Манкі не було нічого солоного: вони порядно розсілися на картатому пледі, поїли холодної курки, попили теплого червоного вина. «Де грає Іппокрена огнецвітно», — протягнула Урсула, на що Крайтон розсміявся і сказав:

— Від цього підозріло відгонить літературщиною. У мене в душі нічого поетичного, ти так і знай.

— Так і знаю.