Життя за життям

— Ти як пес, — сказав Ральф, — у тебе шосте чуття на рейди.

— Тоді повір мені на слово і рушай. А то застрягнеш у чорній дірі Калькутти, ти ж знаєш, що це тобі не сподобається.

Людна родина Міллерів (Урсула нарахувала щонайменше чотири покоління) займала перший поверх і напівпідвал дому на Арґайл-роуд. Вони також мали доступ до нижчого рівня — пивниці, де мешканці ховалися під час повітряних рейдів. Це був лабіринт, цвілий і неприємний, повний жуків і павуків. Коли всі набивалися туди, здавалося, що пивниця напхана під зав’язку, особливо коли сходами силою стягували пса Міллерів — безформний клапоть вовни на ім’я Біллі. Усі, звісно, мусили миритися зі сльозами й вереском Еміля, якого передавали з рук у руки як небажаний пакунок у марних спробах заспокоїти.

Щоб зробити підвал «затишним» (даремні сподівання), містер Міллер приклеїв до стін, обкладених мішками з піском, репродукції, як він сказав, «великого англійського мистецтва». Три кольорові аркуші — «Віз для сіна» Констебла, «Містер і місіс Ендрюс» Гейнсборо (самовдоволені до краю) і «Мильні бульбашки» (натрутнішого Мілле, на Урсулину думку, годі уявити) — виглядали підозріло, начебто їх вискубнули з дорогого довідника про мистецтво.

— Культура, — сказав містер Міллер і задумливо кивнув на репродукції.

Урсула замислилася, які символи «великого англійського мистецтва» вибрала б сама. Може, Тьорнера — розмиті скрадливі обриси з пізніх робіт. Це, мабуть, геть не в дусі Міллерів.

*

Вона підшивала комірець блузки. Sturm und Drang

радіопередачі вимкнула й тепер натомість слухала Ма Рейні, яка співала «А ось і блюз» — протиотруту до всіх легких емоцій, які виплюскувалися з радіо. Вона повечеряла з Ральфом хлібом із сиром, спробувала розв’язати кросворд, а тоді поспіхом випровадила Ральфа за двері. Потім вимкнула світло й відсунула завіси, щоб подивитися, як той простує Арґайл-роуд. Попри накульгування (чи, може, саме завдяки йому) він ішов, пританцьовуючи, ніби чекав, що на його шляху ось-ось трапиться щось цікаве. Він нагадував їй Тедді.

Він знав, що вона проводить його поглядом, але не озирнувся, просто підніс руку у німому вітанні, а тоді розтанув у пітьмі. Проте трохи світла все ж було — від яскравої скибки серпика місяця та тьмавих зірок, ніби хтось пожбурив у темряву жменю діамантового пилу. Місяць на своєму троні пишається у колі фей-зірок[7], — подумала вона, хоча Кітс, мабуть, писав про місяць у повні, а місяць над Арґайл-роуд — це так, придворна дама. Урсулу оповив поетичний настрій, доволі-таки невеселий. Це все огром війни, який змушує шукати способів її осмислити.

Бріджит завжди казала, що дивитися на місяць через скло — погана прикмета, тож Урсула знову щільно зсунула завіси.

Ральф легковажив безпекою. Казав, що після Дюнкерка нагла смерть його вже не спіткає. А Урсула вважала, що під час війни, коли звідусіль лавами наступає нагла смерть, ніхто ні від чого не захищений.

Як вона і думала, почався котячий концерт, потім заторохтіла артилерія у Гайд-парку, а тоді заревіли перші бомби — судячи зі звуків, десь при доках. Вона зірвалася на ноги, схопила ліхтар, який висів на гачку біля вхідних дверей, як свята реліквія, і книжку, яку теж тримала біля дверей. Це була її «книжка для укриття» — «Du cote de chez Swann». Тепер, коли видавалося, що війна ніколи не закінчиться, Урсула вирішила, що можна і за Пруста взятися.

Над головою скімлили літаки, а тоді долинув зловісний свист бомби і гуркіт, коли та впала десь неподалік. Інколи вибух здавався значно ближчим, ніж насправді. (Як швидко здобуваєш нові знання з найнесподіваніших тем). Вона почала шукати свій костюм для укриття. На ній була не по погоді легенька сукенка, а в підвалі — жахливо холодно і вогко. Костюм для укриття купила їй Сильвія, яка на день вибралася в місто незадовго до того, як почалися бомбардування. Вони прогулювалися по Пікаділлі, коли Сильвія побачила у вікні «Сімпсонс» рекламу «готових костюмів для укриття» і настояла, щоб вони їх поміряли. Урсула не могла уявити матір в укритті, не кажучи вже про костюм для укриття, проте Сильвію явно приваблював цей стрій, ба навіть однострій.

— Буду курей у ньому порати, — сказала вона і купила їм по костюму.

Наступний вибух пролунав так близько, що Урсула облишила пошуки клятого костюма і схопила натомість вовняну ковдру, яку сплела їй Бріджит. («Я саме збиралася відправити її у Червоний хрест, — писала Бріджит своїм круглим школярським почерком, — а потім подумала, що тобі вона потрібніша». «Ось бачиш, навіть у власній родині в мене статус біженки», — писала Урсула Памелі).

На сходах вона проминула сестер Несбіт.

— О, це на біду, міс Тодд, — загиготіла Лавінія. — Перейняти когось на сходах.

Урсула спускалася, сестри піднімалися.

— Ви йдете не туди, — сказала вона очевидне.

— Я в’язання забула, — сказала Лавінія. На ній була емалева брошка у формі чорного кота. Замість ока блимав стразик.

— Вона в’яже повзунки для дитини місіс Еппл’ярд, — сказала Рут. — У тій квартирі такий холод.