Життя за життям

Урсула спробувала уявити, скільки ще в’язаних одежинок можна нап’ялити на бідолашну дитину, перш ніж та перетвориться на вівцю. Навіть не на ягня. Дитя Еппл’ярд було геть не схоже на ягня. І нагадала собі: його звати Еміль.

— Ви покваптеся, — сказала вона.

*

— Вітаю, вітаю, усі у зборі, — сказав містер Міллер, коли вони по одному зійшли в підвал.

Вогкий простір заповнював еклектичний набір стільців і розкладачок. Були в підвалі два стародавні військові похідні ліжка, які містер Міллер десь роздобув — зазвичай це сестер Несбіт переконували вмостити старечі кості. За відсутності сестер одне ліжко зайняв песик Біллі. Була в підвалі й маленька спиртівка і примус, які видавалися Урсулі вкрай небезпечними іграшками в той час, коли на тебе скидають бомби. (А Міллери були невимушено-незворушні перед лицем небезпеки).

Перекличка добігла кінця: місіс Еппл’ярд і Еміль, ні-риба-ні-м’ясо містер Бентлі, міс Гартнелл і повний комплект Міллерів. Місіс Міллер висловила занепокоєння зниклими Несбіт, і містер Міллер уже був збирався піти їх поквапити («Та хай пропадає те в’язання»), коли підвал струснуло від приголомшливого вибуху. Урсула відчула, як задвигтів фундамент, коли хвиля вибуху покотилася вниз, у землю під ними. Вона скорилася наказу Г’ю, упала на підлогу і закрила голову руками, прихопивши найближчого хлопчика Міллерів («Ой, руки забери!»). Вона незгарбно накрила його своїм тілом, але він виборсався.

Усе стихло.

— Це не наш дім, — відмахнувся хлопчик, намагаючись зухвальством відновити свою вражену чоловічу гідність.

Місіс Еппл’ярд також кинулася на підлогу, прикривши собою немовля. А місіс Міллер згребла не своє чадо, а стару бляшану коробку від карамельок, де лежали гроші і страховка.

Голосом вищим, ніж зазвичай, містер Бентлі спитав:

— Це наш?

Ні, — подумала Урсула, — якби це був наш, то ми вже померли б. Вона знову сіла на хисткий дерев’яний стілець, який забезпечив містер Міллер. Вона чула, як калатає її серце. Вона затремтіла й закуталася у ковдру Бріджит.

— Та ні, хлопака правий, — сказав містер Міллер. — Це, здається, вілли на Ессекс-роуд.

Містер Міллер завжди вдавав, що точно знає, де рвонуло. Як не дивно, він часто мав рацію. Усі Міллери опанували не лише мову військового часу, а і його дух. Вони мужньо приймали все, що випадало на їхню долю. («Ми не тільки приймаємо, — писала Памела. — Можна подумати, у нас немає крові на руках»).

— Сіль землі, — сказала Сильвія Урсулі після першої (і останньої) зустрічі з Міллерами.

Місіс Міллер запросила Сильвію випити чаю в неї на кухні, але та злилася через стан завіс і килимів в Урсулиній кімнаті, у чому винуватила місіс Міллер, бо думала, що та володіє домом, а не знімає квартиру. (До Урсулиних пояснень Сильвія була глуха). Сильвія трималася як герцогиня, що навідує фермерів, які орендують землю на її маєтностях. Урсула уявила, як місіс Міллер пояснюватиме містерові Міллеру: «Ото вже велике цабе».

Тепер над ними гриміло безперервно — тимпани великих бомб, свист снарядів, грім мобільного артилерійського загону неподалік. Час від часу стіни підвалу двигтіли — хрусь, хрясь і трясь — а бомби сипалися на місто. Вив Еміль, вив песик Біллі, вили кілька найменших Міллерів. Усі не в тон, небажаний акомпанемент до Donner und Blitzen Люфтваффе. Жахлива, нескінченна буря. «За мною лиш відчай, а смерть переді мною».

— Овва, та старий добрий фріц справді намагається зрівняти нас із землею, — сказав містер Міллер, спокійно поправляючи лампу, ніби вони були в поході. Це він відповідав за бойовий дух у підвалі. Він, як і Г’ю, пройшов окопи і тепер стверджував, що погрози німчури його не лякають. Їх зібрався цілісінький клуб — Крайтон, Ральф, містер Міллер, ба навіть Г’ю — тих, хто вже раз пройшов своє випробування вогнем, болотом і водою, і тепер вважав, що наступна біда його омине.

— Що поробляє старий добрий фріц, га? — заспокійливо спитав він одне з молодших, більш наляканих дитинчат. — Не дає нам спати?

Німці для містера Міллера завжди зливалися в одну особу — як не Фріца, то Джеррі, Отто, Германа, Ганса чи навіть самого Адольфа, який скидав на них вибухівку з висоти шість кілометрів.

Місіс Міллер (Доллі) — втілення тріумфу досвіду над надією, на відміну від свого чоловіка — роздавала їм «закуски»: чай, какао, печиво і хліб із маргарином.

Міллери, родина із гнучкими моральними принципами, завжди мали вдосталь талонів завдяки Рене, найстаршій доньці, у якої були «зв’язки».

Вісімнадцятирічна Рене була сформована у всіх значеннях цього слова дівчина щонайлегшої поведінки. Міс Гартнелл не приховувала, що Рене не дотягує до її високих стандартів, але не відмовлялася від провіанту, який та приносила додому.

Урсула підозрювала, що хтось із менших Міллерів, власне, нащадок Рене, а не місіс Міллер, його просто прагматично увібрали до виводка.