Життя за життям

«Зв’язки» Рене були доволі неоднозначними. Кілька тижнів тому Урсула побачила її в кав’ярні на другому поверсі готелю на Чарінг-Кросс: та манірно сьорбала джин у товаристві гладкого і на вигляд грошовитого чолов’яги, у якого на лобі було написано «аферист».

— Я такого зуха ніколи не бачив, — розсміявся Джиммі.

Джиммі — дитя, народжене, щоб уславити мир після війни, що поклала край усім війнам — саме рушав на нову війну. Йому дали кілька днів відпустки після бойових навчань, і вони забилися в готель на Чарінг-Кросс, доки на Стренді розміновували бомбу. Вони чули, як цокотить корабельна артилерія, яка курсує на візочках між Воксголлом і Ватерлоо — бум-бум-бум — проте літаки, здається, полетіли шукати собі інші цілі.

— Це що, ніколи не припиняється? — спитав Джиммі.

— Як бачиш, ні.

— У війську безпечніше, — засміявся він.

Він вступив у лави рядовим, хоча йому пропонували офіцерське звання. Він сказав, що хоче бути на рівних із простими хлопцями.

(— Але мусить же хтось бути й офіцером, — розгубився Г’ю. — І краще б це був хтось, хто має голову на плечах).

Джиммі хотів здобути життєвий досвід. Він сказав, що хоче стати письменником, і що ж покаже йому всі злети і падіння людини, як не війна?

— Письменником? — бідкалася Сильвія. — До колиски йому прийшла лиха фея.

Це вона, мабуть, про Іззі, — вирішила Урсула.

Із Джиммі було приємно. Бойовий стрій йому личив, і з ним їх пускали всюди — у підозрілі заклади на Дін-стрит і Арчер-стрит, у «Бьоф сюр льо Туат» на Орандж-стрит, де було просто-таки небезпечно, у місця, від яких в Урсули виникали певні запитання щодо Джиммі. Усе, щоб дослідити людську природу, — сказав брат. Вони дуже напилися й дуріли, це була велика полегша після підвалу Міллерів.

— Обіцяй мені, що виживеш, — сказала вона, коли вони непевно брели, як сліпі, уздовж Геймаркет, слухаючи, як інші райони Лондона рівняють із землею.

— Зроблю все, що в моїх силах, — сказав Джиммі.

*

Їй було холодно. Вона лежала у воді, від того було ще холодніше. Треба вставати. Вона може встати? Виявляється, ні. Скільки вона тут лежить? Десять хвилин? Десять років? Час зупинився. Здається, усе зупинилося. Лишилося тільки жахливе місиво запахів. Вона у підвалі. Вона це зрозуміла, бо перед очима були «Мильні бульбашки», якимось чудом досі прикріплені до мішка з піском. Вона що, помре з цією банальністю перед очима?

Проте й банальність раптом набула привабливості, коли при боці зринула страшна візія. Її торсав привид — чорні очі на сірому лиці, розкуйовджене волосся.

— Ви не бачили моєї дитини? — спитав привид. Урсула не одразу зрозуміла, що це не привид, а місіс Еппл’ярд з лицем у бруді, поораному кров’ю і слізьми. — Ви не бачили моєї дитини?

— Ні, — прошепотіла Урсула пересохлим від пилу і бруду ротом. Вона заплющила очі, а коли розплющила, то місіс Еппл’ярд уже не було. Може, вона взагалі їй примарилася. А може, це справді привид місіс Еппл’ярд, і вони обидві застрягли в якомусь понурому засвіті.

Її увагу знову привернула сукня Лавінії Несбіт, що висіла на рейці в квартирі Міллерів. Тільки це не сукня, у суконь-бо не буває рук. Не рукавів, а рук. Із долонями.

Сукня підморгнула Урсулі — світло серпика місяця відбилося в кошачому оці. З рейки у квартирі Міллерів звисало безголове, безноге тіло Лавінії Несбіт. Це був такий абсурд, що в Урсулі почав закипати сміх. Проте він не встиг вирватися на свободу, бо щось посипалося — може, балка, а може, і шмат стіни, — і її знову припорошило пилом, як тальком. Серце шалено калатало у грудях. Під ребрами боліло, ніби там була бомба сповільненої дії, готова ось-ось вибухнути.

Тоді вона вперше запанікувала. Ніхто їй не допоможе. Не чекати ж на поміч від безумного привида місіс Еппл’ярд? Вона помре сама-самісінька, у підвалі на Арґайл-роуд, у товаристві «Мильних бульбашок» і безголової Лавінії Несбіт. Якби тут був Г’ю, Тедді, Джиммі чи навіть Памела, то вони зробили б усе, щоб витягнути її звідси, щоб порятувати її. Їм було б небайдуже. А тут усім байдуже. Вона піймала себе на тому, що нявчить, як поранена кішка. Їй було себе шкода, як іншу людину.

*

Місіс Міллер сказала:

— Нам усім варто випити по горнятку какао, а ви як думаєте?

Містер Міллер досі переймався за сестер Несбіт, тож Урсула, стомлена від клаустрофобного підвалу, сказала:

— Піду їх пошукаю.

Вона вже встала з клишоногого стільця, коли свист сповістив про падіння фугасної бомби. Загриміло, тоді пролунав тріск, ніби стіни пекла обсипалися й демони вирвалися на свободу, а потім щось втягнуло і стисло повітря, відчуття було таке, ніби їй висмоктують нутрощі, легені, серце і шлунок, навіть очі. «Вітай останній нескінченний день». Ось і все, — подумала вона. Так я помру.

*

Тишу розбив чоловічий голос, що пролунав просто у неї над вухом:

— Давайте, міс, поглянемо, чи можна вас звідти видобути.

Урсула побачила обличчя, брудне і спітніле, ніби він землю рив, щоб до неї дістатися. (Мабуть, так і було). Вона з подивом його впізнала — новенький із місцевого загону протиповітряної оборони.

— Як вас звати, міс? Можете сказати?