Життя за життям

— Можемо й посперечатися, — доброзичливо сказала вона. — Але, бачиш-но… Моріс он марширує вже, як маленький олов’яний солдатик.

Крайтон розсміявся. Сварок він не любив.

— Я б радо до тебе приєднався і познайомився з твоєю сім’єю, але мушу зайти в Цитадель.

Адміралтейство будувало собі підземну фортецю — Цитадель — на Плац-параді кінної гвардії при Вайтголлі, і Крайтонове бюро саме перебиралося туди.

— Тоді побачимося згодом, — сказала Урсула. — Моя карета чекає, Моріс риє землю копитом.

— Подзвони мені, — нагадав Крайтон.

— Так, звісно, ледь не забула.

Вона почала носити обручку, коли була не на роботі, просто заради пристойності, «щоб продавці не ставили запитань абощо». Вона не хотіла, аби молочар чи жінка, яка двічі на тиждень приходила до них прибирати, подумали, що вона живе у гріху. (Її аж саму здивувала власна сором’язливість).

— Уявляєш, скільки в них було би питань, якби вони це побачили? — спитала вона, зняла обручку й лишила на столі у вітальні.

Крайтон чмокнув її у щоку і сказав:

— Добре тобі провести час.

— Це навряд чи.

*

— Ще нікого не захомутала? — спитала Іззі в Урсули, а тоді з усмішкою повернулася до Сильвії. — Скільки там у тебе внуків? Семеро? Восьмеро?

— Шестеро. Може, ти вже теж бабуся, Іззі.

— Що? — нашорошив вуха Моріс. — Як таке може бути?

— Хай там як, — легковажно відмахнулася Іззі, — значить, Урсулі не конче треба видати на-гора внука.

— Видати на-гора? — перепитала Урсула. Наколотий на виделку кусник лосося у холодці завмер на півдорозі до рота.

— Тебе ніби зурочили, — сказав Моріс.

— Перепрошую? — виделка повернулася на тарілку.

— Завжди дружка, ніколи не наречена.

— Тільки раз, — уточнила Урсула. — Я була дружкою тільки раз, на Памелиному весіллі.

— Я доїм, якщо ти не хочеш, — сказав Джиммі і поцупив її лосося.

— Взагалі-то, хотіла.

— Тоді ще гірше, — сказав Моріс. — Тебе навіть дружкою ніхто не хоче, крім сестри.

Наче дорослий чоловік, а загиготів, як школяр. На жаль, Моріс сидів так далеко, що вона не могла копнути його під столом.

— Не забувай про манери, Морісе, — прошепотіла Едвіна.

Цікаво, якби це я була його дружиною, то скільки разів на день у ньому розчаровувалася б? — подумала Урсула. Якщо шукати аргументи проти шлюбу, то існування Моріса — найвичерпніший доказ. Зараз прикростей Едвіні доправляв водій: водієм-бо виявилася гарненька дівчина у формі Допоміжного жіночого територіального корпусу. Сильвія засоромила дівчину (звали її Пенні, але всі одразу про це забули), наполігши, щоб та сіла з ними за стіл, хоча їй явно було б затишніше в машині чи на кухні в товаристві Бріджит. Так та опинилася в товаристві евакуйованих, під постійними холодними поглядами Едвіни. А Моріс її старанно ігнорував. Урсула намагалася зрозуміти, що це може значити. Якби ж то тут була Памела… та добре зналася на на людях, хоча, може, і не так добре, як Іззі.

(— То Моріс, бачу, погано поводився. А вона лялечка. Жінка у формі — тут будь-який чоловік втратить голову).

Філіп і Гейзел сиділи між батьками, як ляльки. Сильвія від початку була не в захваті від Морісових дітей, зате прикипіла серцем до евакуйованих, Баррі та Боббі («мої бджілочки»), які зараз повзали під столом і гиготіли, як шаленці.

— Такі пустуни, — поблажливо сказала Сильвія.

Бріджит із Сильвією вмили й вилизали евакуйованих — їх усі називали саме так, мовби хлопці зводилися до цього статусу. Але їхня розбишакувата натура все одно виходила на яв.

(— Маленькі почвари, — здригнулася Іззі).

Урсулі вони подобалися — нагадували наймолодших Міллерів. Якби вони були песиками, то весь час махали би хвостами.

У Сильвії тепер були ще й цуценята — двоє радісних чорних лабрадорів на ім’я Гектор і Геміш, також братів. Утім, усі звали їх колективно «пси», не завдаючи собі клопоту розбиратися, хто є хто. Лисячий закут виглядав обшарпано, схоже, не без допомоги псів і евакуйованих. Сильвія до нової війни ставилася більш по-філософськи, ніж до старої. Г’ю — менше. Його «загнуздали» тренувати територіальну самооборону, і він зранку після недільної служби вчив «панянок» із місцевої парафії користуватися протипожежним насосом.

— А це можна у божу неділеньку? — спитала Едвіна. — Я не сумніваюся, що Бог на нашому боці, але…

Вона збилася, нездатна навести теологічний аргумент, хоча і звалася «віруючою християнкою» (за словами Памели, це означало, що вона рішуче дає тумаків дітям і змушує їх доїдати за сніданком те, що не доїли звечора).

— Звісно, можна, — втрутився Моріс. — У моїй іпостасі організатора цивільної самооборони…

— А я не думаю, що мені «пороблено», як ти ласкаво висловився, — роздратовано перебила його Урсула. Їй мимоволі закортілося, щоб Крайтон був при ній, з медалями і галунами. Ото Едвіна обурилася б, якби довідалася про Еджертон-ґарденз.

(— Як там адмірал? — спитала Іззі пізніше, у саду, пошепки, як змовниця, бо вона, звісно, знала. Іззі взагалі знала все, а як чогось і не знала, то легко могла вивідати. Із неї теж вийшла б добра шпигунка.

— Ніякий він не адмірал, — сказала Урсула. — Але все в нього гаразд, спасибі).