Життя за життям

— То твоя нора сьогодні недоступна? Раз ми так на людях? — спитала Урсула, коли Крайтон відкрив пляшку шампанського, яка чекала на них у запітнілому срібному відерці. — Що святкуємо?

— Прощання, — сказав Крайтон, приєднався до неї при вікні і вручив їй келих.

— Прощання? — з посмішкою спитала Урсула. — То ти привів мене у добрий готель і пригощаєш шампанським, щоб покласти край нашим стосункам?

— Прощання з миром. Прощання зі знайомим світом, — він підніс келих до вікна і Лондона у його присмерковій величі й похмуро промовив: — За початок кінця.

А потім додав, ніби раптом згадалася дрібничка:

— Я Мойру кинув.

Урсулу це захопило зненацька.

— А доньок? — (Просто про всяк випадок уточню, — подумала вона).

— Їх усіх. Життя надто коротке, щоб бути нещасним.

Цікаво, скільки людей у Лондоні зараз кажуть те саме? — подумала Урсула. Може, у менш розкішній обстановці. А інші, звісно, кажуть те саме і тримаються за те, що мають, а не розкидаються ним знічев’я.

Урсула раптом запанікувала, це захопило її зненацька.

— Я не хочу за тебе заміж.

Вона сама не розуміла, наскільки в неї чіткі погляди із цього приводу, доки слова не зірвалися з вуст.

— Я теж не хочу з тобою одружуватися, — сказав Крайтон, що, як не дивно, її сприкрило. — Я зняв квартиру в Еджертон-ґарденз. Може, приєднаєшся до мене?

— Що, будемо співмешканцями? Житимемо у гріху в Найтсбриджі?

— Якщо хочеш.

— Ти такий відважний. А як же твоя кар’єра?

Він зневажливо пирхнув. Отже, новою Ютландією для нього стане не війна, а вона.

— То як, згодна? Урсуло!

Урсула вдивлялася в Темзу за вікном. Річка стала майже невидима.

— Давай вип’ємо. Як там кажуть на флоті? «За любасок і дружин — і щоб вони ніколи не зустрілися»? — вона чокнулася з Крайтоном і додала: — Я помираю від голоду, ми ж повечеряємо?

Квітень 1940 року

Тишу недільного ранку в Найтсбриджі розірвав автомобільний гудок. Урсула скучила за калатанням церковних дзвонів.

Вона купу простих речей сприймала як належне до війни. Якби ж то можна було повернутися назад у часі і гаразд ними насолодитися…

— Навіщо сигналити, якщо в нас є дзвоник на дверях? — Крайтон визирнув за вікно. — Прибув, якщо юнак у костюмі-трійці, надутий, як снігур — це він.

— Звучить схоже.

Урсула, звісно, не назвала б Моріса «юнаком» — вона взагалі не асоціювала його з молодістю — але для Крайтона, мабуть, він і справді юнак.

Наближалося шістдесятиріччя Г’ю, і Моріс неохоче запропонував підкинути її до Лисячого закута. Проводити з Морісом час сам-на-сам, та ще й у закритому просторі машини — це щось новеньке і не конче приємне. Вони рідко залишалися сам-на-сам.

— Бензин у нього є? — Крайтон припідняв брову, хоча це радше спостереження, ніж питання.

— У нього навіть водій є, — сказала Урсула. — Я й не сумнівалася, що Моріс витисне з війни все можливе.

Памела сказала б: «Яка ще війна?». Вона застрягла в Йоркширі, «як на безлюдному острові», в товаристві шістьох хлопчиків і Дженет, яка, виявляється, не лише скиглила, а й була «ще тією fainéante. Я від доньки вікарія чекала більшого. Вона така лінива, що я днями випасаю не лише своїх хлопців, а й її. Годі з мене цієї евакуації, час додому».

— Не може ж він заявитися додому на машині, не підкинувши мене, — пояснила Урсула. — Моріс не хоче, щоб його піймали на неналежній поведінці, навіть рідні. Йому треба підтримувати репутацію. Та і його родина зараз там, він повезе їх увечері до Лондона.

Моріс послав Едвіну з дітьми до Лисячого закута на великодні канікули. Урсула замислилася, чи не знає він, бува, щось, невідоме широкому загалу. Може, Великдень особливо небезпечний? Мабуть, Моріс справді знав чимало такого, чого не знали інші, але Великдень минув без пригод — мабуть, брат просто вирішив, що час його батькам побавитися із внуками. Філіпові й Гейзел бракувало уяви. Цікаво, як вони дають собі раду із шумними евакуйованими, яких прихистила Сильвія.

— На зворотньому шляху машина буде напхом напхана: і Едвіна, і діти. Не кажучи вже про водія. Та все ж, у такому становищі негоже вернути носа.

Знизу знову посигналили. Урсула принципово це проігнорувала і зловтішно уявила, що було б, якби вона притягла Крайтона у повній воєнно-морській формі (при всіх медалях і золотих галунах): він був вищий за Моріса за рангом у багатьох смислах.

— Ти міг би з’їздити зі мною, — сказала вона. — Не скажемо їм про Мойру. Чи про доньок.

— Твій дім там?

— Що?

— Ти сказала: «Не може ж він заявитися додому». Але ж твій дім тут, — сказав Крайтон.

— Так, звісно.

Моріс нетерпляче крокував тротуаром. Вона постукала по склу, щоб привернути його увагу, піднесла вказівний палець і самими губами прошепотіла: «Ще хвилинку». Він насупився.

— Це просто так кажуть, — сказала вона, повертаючись до Крайтона. — Про батьківський дім завжди кажуть «удома».

— Справді? Я так не кажу.

Ти — ні, — подумала Урсула. Для Крайтона «вдома» — це Ворґрейв. І він, звісно, правий: вона не вважає квартиру на Еджертон-ґарденз домом. Це тимчасова зупинка, пристанище на шляху, який на певний час урвала війна.