Життя за життям

Вона чула, як по той бік стіни скаржиться на життя Еміль, а місіс Еппл’ярд його заспокоює. Вона завела колискову своєю мовою, материнською мовою. Пісня була така сумна, що Урсула пообіцяла собі: якщо колись заведе дитину (що складно, раз вирішила жити по-чернечому), то співатиме їй тільки веселенькі куплети.

Їй було самотньо. Хотілося притулитися до теплого заспокійливого тіла, краще вже собаку завести, ніж лишатися в такі ночі самій. Хай би хтось живий дихав під боком.

Вона відсунула темні завіси. Бомбардувальників поки не видно, тільки самотній промінь прожектора тицяється в пітьму. У небі висів молодий місяць. У Шеллі місяць блідий від утоми, у Бена Джонсона — чеснотлива і гарна на вроду королева і мисливиця. Урсулі ж місяць видавався байдужим. Вона здригнулася.

Перед початком сирен завжди була секунда, коли вона ще не чула звук, але вже про нього знала. Як відлуння, чи то пак, протилежність відлуння. Відлуння-бо наставало потім, а чи є якесь слово на позначення того, що до?

Вона почула, як над головою завищали літаки, і тоді — бух-бух-бух-бух — сипнули перші бомби. Вона наготувалася стягнути завіси й побігти до підвалу, коли побачила, що на порозі будинку навпроти скулився песик, ніби прикликала його до життя своєю волею. Навіть з такої відстані вона відчула його жах. Вона на мить завагалася, а тоді подумала — та гори воно все, і побігла вниз сходами.

На шляху вниз перетнулася із сестрами Несбіт.

— Це погана прикмета, міс Тодд, — загиготіла Рут. — Перейняти когось на сходах.

Урсула спускалася, сестри піднімалися.

— Ви не туди, — сказала вона, хоча і так все було ясно.

— В’язання забула, — сказала Лавінія. На ній була емалева брошка у формі чорного кота. Замість ока блимав стразик.

— Вона в’яже повзунки для сина місіс Еппл’ярд, — пояснила Рут. — У тій квартирі так холодно…

*

На вулиці стояв страшний шум. Дахом неподалік брязнули запалювальні снаряди, ніби хтось перевернув величезне відро вугілля. Небо палало. Хтось скинув сигнальну ракету, що заграла, як феєрверк, і освітила все внизу.

Вона метнулася через дорогу по пса, а над головою ревів потік бомбардувальників. Пес, якийсь тер’єр, скімлив і тремтів усім тілом. Щойно вона його підхопила, пролунав страшний свист, і вона зрозуміла, що тут їй і смерть, тут їм обом і смерть. Щось величезне загарчало, а тоді пролунав такий гучний вибух, що вона ще таких і не чула. Ось і все, — подумала вона, — то ось як я помру.

Щось ударило її в лоб — цеглина чи щось штибу того — але свідомості вона не втратила. Повів повітря, як ураган, збив її з ніг. Жахливо заболіли вуха, і зі звуків лишився тільки високий, подібний до співу свист — Урсула зрозуміла, що барабанним перетинкам кінець. На неї посипалися уламки, січучи і вгризаючись у шкіру. Здається, вибух накочувався хвиля за хвилею, і вона відчувала, як двигтить і вібрує під нею земля.

На відстані вибухи закінчувалися, ледве прозвучавши, але якщо опинитися в епіцентрі, вони, здається, не закінчувалися ніколи, тільки змінювалися і розвивалися, й ніколи не знати, що буде далі, що буде далі з тобою. Вона напівсиділа, напівлежала на землі — треба б за щось ухопитися, але вона не могла відпустити пса (чомусь це видавалося дуже важливим), тож її повільно волокло землею.

Тоді тиск почав трохи спадати, але бруд і пил досі сипали на неї — вибух ще не скінчився. А тоді щось інше вгатило по голові, і все потемніло.

*

Вона прокинулася від того, що пес облизував їй обличчя. Вона не одразу зрозуміла, що сталося, проте за певний час збагнула: порогу, на якому вона схопила пса, вже не існує. Двері вибухом вдушило всередину, і їх із ними, і тепер вони лежали серед руїн у коридорі. За ними були сходи, завалені битою цеглою і трісками — горішній поверх зник, сходи вели в нікуди.

Досі приголомшена, вона змусила себе сісти. У голові був дурний туман, але, здається, нічого не зламано, та й крові Урсула не бачила, хоча, мабуть, вона вся в подряпинах і синцях. Пес теж був дуже тихий, але, схоже, неушкоджений.

— Та тебе, мабуть, Щасливчик звати, — сказала вона, але голос був ледве чутний, стільки пилу висіло в повітрі. Вона обережно підвелася й рушила на вулицю.

Її дім теж зник — скільки сягало око, димилися гори руїн і скелети стін. Зрізаний ніготь місяця сяяв так яскраво, що ці жахіття було видно навіть крізь серпанок пилу. Якби вона не вибігла порятувати собаку, то спопеліла б у підвалі Міллерів. Чи зацілів хоч хтось? Сестри Несбіт, місіс Еппл’ярд, Еміль? Містер Бентлі? Хтось із Міллерів?

Вона, спотикаючись, вийшла на вулицю, де двоє пожежників тягнули шланг. Вони саме кріпили його до гідранта, коли один зауважив Урсулу і гукнув:

— Ви в порядку, міс?

Сміх та й годі — виглядав він один в один як Фред Сміт. А тоді інший пожежник закричав:

— Обережно, стіна падає!

Стіна і справді падала. Повільно, нестерпно повільно, як уві сні, ціла стіна нахилилася до них на незримій осі так, що з неї не зірвалося ані цеглиночки, ніби люб’язно вклонилася, і впала одним шматком, приносячи із собою темряву.

Серпень 1926 року