Життя за життям

— Ми як сороки, — розсміялася Рут. — Любимо блискучі цяцьки.

Вони саме поставили на вогонь чайник і почали з’ясовувати, чим би то її нагодувати — грінкою з мармітом чи із варенням — коли завила сирена. Урсула визирнула за вікно. Бомбардувальників ще не видно, тільки прожектори прочесують темне небо. На чорному викарбувано ясний серпик молодого місяця.

— Ходімо, мила, в підвал, — несподівано життєрадісно сказала Лавінія.

— У нас що не ніч, то пригода, — докинула Рут, збираючи гори мотлоху — шалі, чашки, книжки, шитво.

— І ліхтар, ліхтар не забудь! — радісно гукнула Лавінія.

Коли вони сягнули першого поверху, за кілька вулиць гепнула перша бомба.

— Ой лишенько, а в’язання забула! — ойкнула Лавінія.

— Ми повернемося, мила, — сказала Рут, але Урсула наполягла:

— Ні, треба ховатися.

— Я в’яжу повзунки для дитяти місіс Еппл’ярд, — сказала Лавінія, ніби це достатня причина ризикнути життям.

— За нас не хвилюйся, мила, — сказала Рут, — ми туди і назад.

— На бога, якщо вам це в’язання так треба, то я піду, — сказала Урсула, але ті вже тягли старі кості вгору сходами, а містер Міллер підштовхнув її до підвалу.

— Рене, Доллі, всі — погляньте, хто згадав старих друзів! — повідомив він мешканцям підвалу, ніби Урсула була співачкою на сцені.

Вона встигла забути, скільки тих Міллерів, яка сувора міс Гартнелл, який дивак містер Бентлі. Що ж до Рене, то та геть забула, як тішилася їхній попередній зустрічі, і сказала тільки:

— Ой боженько, ще одне тіло жертиме кисень у цій пекельній дірі.

Рене неохоче бавила сердитого Еміля. Вона була права, діра справді пекельна. На Еджертон-ґарденз був чистенький підвал, хоча Урсула (та й Крайтон, коли був удома) часто ризикували й не вставали з ліжка.

Урсула згадала про обручку й уявила, як здивуються Г’ю із Сильвією, якщо вона загине, а на тілі знайдуть перстень. Цікаво, Крайтон прийде на похорон? Він усе їм пояснив би. Вона не встигла зняти обручку, бо Рене раптом вручила їй Еміля за мить до того, як будинок задвигтів від близького вибуху.

— Овва, та старий добрий фріц справді намагається зрівняти нас із землею, — життєрадісно сказав містер Міллер.

*

Виявляється, звали її Сьюзі. Вона поняття не мала, вона взагалі нічого не пам’ятала. Якийсь чоловік кликав її із темряви.

— Давайте, Сьюзі, не спіть.

І:

— Вип’ємо чаю, коли звідси виберемося, правда ж, Сьюзі?

Вона захлиналася попелом і пилом. Усередині в неї щось непоправно зламалося. Тріснуло. Вона — як золота чаша. «Як у Джеймса», — долинув до неї голос Тедді. (Він справді це сказав?) Вона — величезне дерево (дивина). Їй дуже холодно. Чоловік схопив її за руку, стис:

— Давайте, Сьюзі, не спати.

Але марно, м’яка пітьма вабила обіцянкою сну, сну без кінця, а тоді тихо повалив сніг, доки не вкрив її з головою, і світ поринув у темряву.

Завтра буде гарний день

Вересень 1940 року

Вона скучала за Крайтоном, але не показувала цього ані йому, ані Памелі. У ніч напередодні оголошення війни він зняв кімнату в «Савої», вона вирядилася в темно-синю сукню, а він заявив, що їм треба розстатися («сказати „прощай“»).

— Багато крові проллється, — сказав він, неясно, про них чи про війну. Попри прощання, чи, може, саме через нього, вони лягли в ліжко, і він довго-довго просторікував, як скучатиме за «цим тілом», «твоїми обрисами», «цим гарненьким личком» і таке інше, доки слова не стали їй у горлі. Тоді вона сказала:

— Це ж ти хочеш із цим покінчити, не я.

Цікаво, він і з Мойрою кохався з тією самою сумішшю пристрасті й відстороненості? Але такі питання не можна ставити: раптом відповість правдиво? Яка різниця, якщо він усе одно повернеться до Мойри. Товар уживаний, та все одно її.

Наступного ранку вони поснідали у кімнаті, а тоді прослухали промову Чемберлена. У кімнаті було радіо. Незабаром завила сирена, проте, як не дивно, вони не запанікували. Усе видавалося геть нереальним.

— Це, мабуть, перевірка, — сказав Крайтон.

Урсула подумала, що із цієї миті все, мабуть, буде перевіркою. Вони вийшли з готелю й рушили вздовж Темзи до Вестмінстерського мосту, де загони протиповітряної оборони сюрчали у свистки і кричали, що боятися нічого. Інші роз’їжджали на велосипедах, до яких було прикріплено знак «Відбій». Крайтон сказав:

— Якщо це все, що в нас заготовано на випадок нальоту, то мені за нас страшно.

Уздовж мосту, та й узагалі повсюди, складали мішки з піском, як добре, що у світі так багато піску. Урсула спробувала згадати рядки з «Моржа і теслі»: «Як сім служниць із мітлами тут будуть рік мести»[8] — але тут вони сягнули Вайтголлу, і Крайтон урвав плин її думок, узявши її за руки і сказавши:

— Я мушу йти, люба.

Це звучало як у дешевенькій сентиментальній кінокартині. Вона вирішила пережити війну як черниця. Так буде легше.

Вона провела його поглядом, коли він крокував уздовж Вайтголлу, і раптом відчула жахливу самотність. Може, і варто повернутися до Фінчлі.

Листопад 1940 року