Життя за життям

— Чому всі до одного мої знайомі озвучують це питання таким тоном? — Урсулу це вже навіть почало трохи ображати. — Невже я така разючо непридатна для цього ремесла?

— Так.

Сама Міллі пройшла вишкіл у лондонській академії драматичного мистецтва і тепер грала у репертуарному театрі у Віндзорі, у другорядних спектаклях, покликаних витиснути у глядача сльозу.

— Я чекаю, коли мене відкриють, — казала вона, зайнявши театральну позу.

Усі на щось чекають, — подумала Урсула.

— Краще не чекати, — казала Іззі, — а робити.

Але їй таке легко казати.

Міллі з Урсулою винесли плетені крісла на газон у Лисячому закуті і стали чекати, що лиси вийдуть погратися на траві. До саду час від часу навідувалася лисиця з виводком лисенят. Сильвія лишала їй недоїдки, тож лисиця була майже ручна й відважно вмощувалася посеред газону, як пес, що чекає на вечерю, а її щенята — у червні вони вже були цибаті й довгоногі — сварилися і скакали навколо неї.

— То що мені робити? — безпорадно (безнадійно) спитала Урсула. Бріджит винесла тацю з чаєм і пирогом і поставила на стіл між ними. — Навчитися друкувати і стенографувати, піти на держслужбу? Це теж звучить жахливо. Взагалі, що робити жінці, яка не хоче перейти з батьківського до подружнього дому без пауз посередині?

— Освіченій жінці, — поправила Міллі.

— Освіченій, — погодилася Урсула.

Бріджит щось нерозбірливо пробурмотіла, й Урсула сказала:

— Спасибі, Бріджит.

(— А сама бачила Європу, — закинула вона Сильвії. — У юності.

— Я була не сама, а в товаристві батька, — сказала Сильвія. Проте, як не дивно, цей аргумент усе ж спрацював, і врешті саме Сильвія здолала заперечення Г’ю і відстояла Урсулине право на подорож).

Перед від’їздом до Німеччини Іззі повела її на закупи — шовкова білизна й шарфики, гарні мереживні носовички, «справді добра пара взуття», два капелюшки і нова сумочка.

— Мамі не говори, — уточнила вона.

*

У Мюнхені вона мала зупинитися в родині Бреннерів — у квартирі на Елізабетштрассе жили мати, батько, троє доньок (Клара, Гільдегард і Ганнелор) і син Гельмут, який був на навчанні. Г’ю вів розлоге листування з гером Бреннером, щоб оцінити, чи добрий із нього хазяїн.

— Я їх розчарую, — казала Урсула Міллі. — Гер Бреннер чекає на Друге пришестя, враховуючи всю цю підготовку.

Сам гер Бреннер викладав у Дойче Академі й домовився, щоб Урсула давала уроки англійської початківцям, а також представив її кільком особам, які потребували приватних занять. Він сповістив їй це, щойно зустрівши з потяга. Урсула похнюпилася: вона ще не змирилася з перспективою роботи й стомилася після довгої і виснажливої подорожі. Schnellzug із паризького Східного вокзалу був який завгодно, тільки не schnell, а купе вона ділила, поміж інших, із чоловіком, який як не сигару курив, то пожирав цілу салямі — від обох дій їй було млосно. («А в Парижі я тільки й бачила, що платформу на вокзалі», — писала вона Міллі).

Пожирач салямі поплентався за нею в коридор, коли вона рушила на пошуки дамської кімнати. Вона думала, що він іде у вагон-ресторан, проте коли вона дійшла до лазничок, то, на її тривогу, він спробував проштовхатися їй услід. Він сказав їй щось, чого вона не зрозуміла, але, мабуть, непристойне (сигара і салями видалися дивною прелюдією). Вона рішуче сказала «Lass mich in Ruhe», лишіть мене у спокої, але він і далі штовхався, а вона штовхалася у відповідь. Мабуть, їхня боротьба — дуже ґречна, ненасильницька — збоку виглядала комічно. Якби ж то в коридорі був хтось, до кого Урсула могла звернутися. Вона й уявити не могла, що чоловік зробив би, якби справді зумів із нею замкнутися у крихітній лазничці. (Згодом вона не розуміла, чому просто не закричала. От дурепа).

Порятувала її пара офіцерів у ошатних чорних формах зі срібними відзнаками, які зринули, ніби з-під землі, і міцно схопили чоловіка. Вони його строго покартали (половини слів вона не розуміла), а тоді дуже люб’язно провели її до іншого вагона, де були тільки жінки — вона не знала, що так буває. Коли офіцери пішли, її супутниці защебетали, які ці офіцери СС імпозантні. («Schutzstaffel, — із захватом видихнула одна жінка, — це вам не ті селюки в коричневому»).

Потяг прибув до Мюнхена із запізненням. Стався нещасний випадок, пояснив гер Бреннер, хтось упав під потяг.

— Жах, — сказала Урсула.

*

Літо ще не закінчилося, але було прохолодно й весь час дощило. Коли вона прибула до величезної квартири Бреннерів, ламп, попри наближення вечора, ще не запалювали, а дощ бив у затягнуті мереживними фіранками вікна так, ніби хотів пробитися всередину.

Урсула та гер Бреннер удвох підняли її важку валізу сходами, вийшло доволі комічно. Урсула дратувалася: невже ніхто не міг їм помогти? Г’ю найняв би «носія», чи й двох, і не вимагав би, щоб вона тягала речі сама. Їй згадалися офіцери СС із потяга — ті, напевно, ґречно і легко піднесли б валізу.

Жіноцтва Бреннер дома не було.

— Мабуть, ще не повернулися, — гера Бреннера це геть не хвилювало. — Здається, за покупками поїхали.