zvijani-vitrom-1

Леді схвально заусміхалися, звиклі будь-яке твердження доктора Міда сприймати за несхибну істину. Врешті, чоловіки куди краще від жінок розуміються на цих справах,’ і коли доктор Мід сказав, що генерал Джонстон стоїть неприступним бастіоном, то так воно і є. Озвався лише Рет Батлер. Після вечері він і рота ще не розтулив, а сидів у присмерку веранди з сонною дитиною на колінах, і тільки, ледь кривлячи уста в осміху, прислухався до розмови про війну.

- Здається, була чутка, що генерал Шерман, одержавши підкріплення, зібрав під своєю рукою понад сто тисяч солдатів, чи не так?

Лікар відгукнувся на це зауваження різкувато. Він від самого початку відчув деяке роздратування, коли побачив серед гостей людину, глибоко йому неприємну, і тільки з поваги до міс Дріботуп та її дому стримував себе, аби не виявити надто відверто своїх почувань.

- То й що з того, сер? - буркнув він у відповідь.

- А капітан Ешберн, здається, ось тільки-но повідомив нас, що у генерала Джонстона всього близько сорока тисяч, разом з тими дезертирами, яких остання наша перемога спонукала повернутися до своїх частин.

- Добродію! - обурено вигукнула місіс Мід.- В армії Конфедерації немає дезертирів!

- Перепрошую,- з удаваним смиренням сказав Рет.- Я мав на увазі тих кілька тисяч, які забули після відпустки вернутись до своїх полків, а також тих, хто за півроку встиг вилікувати рани, але сидів удома, заходившись коло хатніх справ та весняної оранки.

Очі його зблиснули, і місіс Мід ображено стисла губи.

Скарлет мало не пирхнула сміхом, що Рет так вправно утер їй носа. По болотах і в горах сотні солдатів переховувались від військової поліції, яка хотіла силоміць загнати їх назад до війська. Вони заявляли, що “війну затіяли багачі, а битися мусять бідаки” і що їм уже вистачить цієї війни. Але значно більше було таких, які, хоч їх і залічили до числа дезертирів, зовсім не мали наміру дезертирувати з армії. Серед них дехто три роки марно дожидався відпустки, раз по раз одержуючи з дому напівграмотні листи: “Ми голодає- мо”; “Сей рік не буде врожаю - нема кому орати. Ми голодаємо”; “Інтендантська команда забрала поросят, а грошей від тебе нема вже котрий місяць. На харчі лише сушений горох”.

Хор цей дедалі дужчав: “Ми голодуємо, твоя жінка, твої діти, твої батьки. Коли це все скінчиться? Коли ти вернешся додому? Ми голодуємо, голодуємо”. І коли військові лави порідшали й солдатам перестали надавати відпустки, вони самовільно йшли додому - обробляти свою землю, сіяти хліб, лагодити оселі, ставити огорожі. Офіцери з розумінням ставились до цієї ситуації і лише коли наближалися тяжкі бої, посилали солдатам листи, просячи вернутися до своїх частин і обіцяючи, що їм нічого не буде за порушення дисципліни. І часто солдати таки поверталися, якщо бачили, що в найближчі місяці голод їхнім родинам не загрожує. На ці “оранкові відлучки” не дивились як на дезертирство перед обличчям ворога, але армію вони однак послаблювали.

Доктор хапливо порушив незручну паузу, мовивши холодним тоном:

- Кількісна перевага ворожих сил супроти наших ніколи не мала істотної ваги, капітане Батлер. Один конфедерат вартий десятка янкі.

Дами одностайно закивали головами. Цього всі були певні.

- На початку війни так і було,- сказав Рет.- Можливо, й зараз було б так, якби солдат Конфедерації мав кулі для гвинтівки, чоботи на ногах і вдосталь їжі. Чи не правда, капітане Ешберн?

Він говорив усе так само неголосно і з тим самим удаваним смиренням. К ері Ешберн не знав, як повестись, бо він - це виразно було видно - також дуже недолюблював Батлера і охоче став би на боці лікаря, тільки ж не вмів кривити душею. Він саме тому й напросився на фронт, хоч мав скалічену руку, що, на відміну від цивільних, усвідомлював усю серйозність становища. І таких, як він, було багато- одноногих калік на дерев’янках, без однієї руки або з відірваними пальцями, сліпих на одне око,- які не ремствуючи полишали інтендантську службу чи роботу в шпиталі, на пошті, на залізниці й верталися до своїх колишніх військових підрозділів. Вони-бо знали, що в Бувальця Джо на обліку кожен солдат.

Оскільки капітан Ешберн так і не озвався, доктор Мід, втрачаючи самовладання, вибухнув:

- Наші воїни не раз билися без чобіт і без їжі й одержували перемоги. І вони й надалі битимуться й перемагатимуть! Я заявляю вам: генерал Джонстон не відступить ні на крок! Гірські твердині завжди правили за надійний захисток, вони з прадавніх часів слугували опорою проти ворожих навал. Згадайте… згадайте хоча б Фермопіли!

Скарлет напружила пам’ять, однак слово “Фермопіли” так нічого їй і не сказало.

- Але ж вони начебто геть до останнього чоловіка полягли при Фермопілах - чи не помиляюсь я, докторе? - запитав Рет, насилу стримуючись, щоб не зайтися сміхом.

- Ви що, глузуєте з мене, молодий чоловіче?

- Ради Бога, докторе! Ви мене не зрозуміли. Я тільки хотів уточнити. Знання мої з античної історії вельми скромні.