zvijani-vitrom-1

Бути б їй невідпорною красунею, якби хоч трохи блиску в очах, трохи тепла в усмішці й невимушеності в голосі, що звучав лагідною мелодією у вухах її родини та слуг. Говорила вона ледь ковтаючи слова, як і багато мешканців надбережжя Джорджії,- плавно розтягуючи голосні й заокруглюючи приголосні, і з легким французьким призвуком. Еллен ніколи не підвищувала тону - і як віддавала наказ слугам, і як вичитувата за щось дітям - але всі у Тарі беззастережно скорялись їй, тоді як грізні окрики й нагінки її чоловіка спокійнісінько нехтували.

Скільки Скарлет себе пам’ятала, мати завжди була незмінна: голос тихий і стриманий у похвальбі й у докорі, сама вона діяльна й незворушна, попри всякі буденні несподіванки в Джералдовім господарстві, завжди спокійна духом і непіддатна тузі, навіть після того, як довелося поховати трьох синів-немовлят. Скарлет ніколи не бачила, щоб мати сиділа, безтурботно відхилившись у кріслі. Або щоб у руках у неї не було якого шитва - окрім хіба за обідом, за плантаційними гросбухами чи біля постелі недужого. При гостях це бувало якесь тонке гаптування, інший раз - просто Джералдова мереживна сорочка або дівчаче платтячко, а то й одежина для челяді. Скарлет і уявити собі не могла пальців матері без золотого наперстка, а її рухливої постаті без малої чорної дівчинки тут-таки поряд, єдиним обов’язком якої було висмикувати живу нитку з готового шитва й носити за господинею швацьку скриньку з трояндового дерева, коли Еллен наглядала, як готують їжу, як прибирають у домі та шиють одежу для польових негрів.

Скарлет жодного разу не бачила, щоб мати втратила самовладання або щоб її туалет не був у належно пристойному вигляді будь-якої пори дня. Коли Еллен вибиралася на бал або, скажімо, у Джонсборо під час судової сесії, то звичайно потребувала двох годин і послуг двох покоївок та Мамки, аби як слід спорядитися, однак коли справа бувала нагальна, могла зібратися на диво швидко.

Кімната Скарлет була навпроти материної, і їй змалку запали в пам’ять кваплива хода босих чорних ніг по дерев’яній підлозі у передсвітню годину, тривожний стукіт у двері до матері, перелякані негритянські голоси, що пошепки повідомляли про хворобу, пологи чи смерть у котрійсь із довгого ряду побілених хатин, де жили польові робітники. Дівчам, скравшись до своїх дверей, Скарлет не раз бачила у шпарку, як з темної кімнати, звідки долинало розмірене батькове хропіння, виходила мати - в руці свічка, під пахвою медична сумка, волосся охайно зачесане, всі до одного гудзики на оукні защібнені.

І так спокійно ставало на душі у Скарлет, коли до неї доносився співчутливий, хоч і твердий материн шепіт:

- Тихіш, не так голосно. Розбудиш містера О’Гару. Це не така хвороба, від якої помирають.

Справді-таки приємно було забратись назад у постіль, знаючи, що Еллен просто вийшла кудись там у ніч і що нічого особливого не сталось.

А вранці, провівши цілу ніч біля породіллі чи вмирущого, оскільки ні старий доктор Фонтейн, ні молодий не приїхали, викликані кудись-інде, вона, як то було заведено, займала своє усталене місце за сніданковим столом, і тільки темні обводи під очима засвідчували її втому, але ні голос, ні жести не показували й знаку напруги. За статечною лагідністю Еллен таїлася залізна воля, що наганяла остраху на весь дім - і на дівчат, і на самого Джералда, хоч він скоріш помер би, аніж це визнав.

Часом, коли Скарлет ставала навпочіпки, щоб поцілувати матір у щоку перед сном, і дивилась на її маленьку, надто ніжну верхню губу, на її рот, такий, здавалося, беззахисний перед світом, у неї мимоволі зринала думка: чи ж коли-небудь ці уста сміялися по-дівчачому безжурно, чи звіряли у вечірній тиші свої таємниці найближчій подружці? Ні, таке було неможливо! Мати завжди виглядала такою, як зараз - непохитно сильною і мудрою, людиною, яка знає відповідь на все на світі.

Але Скарлет усе-таки помилялася. Багато років тому Еллен Робійяр із Саванни вміла безпричинно сміятись, як і будь-яка інша п’ятнадцятирічна дівчина з цього чарівного надморського містечка, і перешіптуватись цілі вечори, ділячись із подружками всіма секретами, окрім одного. Так було до того року, коли в її життя ввійшов на двадцять вісім літ старший за неї Джералд О’Гара - того самого року, коли один юнак, її чорноокий кузен Філіп Робійяр навіки вибув з її життя. Бо виїхавши назавжди з Саванни, цей юнак, що мав палкі очі й нерозважливу вдачу, забрав із собою весь запал серця Еллен і залишив куцоногому ірландчику саму лишень принадну оболонку.

Але Джералд і цим вдовольнився, до нестями зрадівши, що йому так поталанило з одруженням. І хоча частка її душі погасла в ній, він ніколи цього не завважив. Джерал- дові вистачило глузду усвідомити: якщо він, ірландець без роду-племені й без особливих статків, спромігся пошлюбити дочку з найбагатшої і найаристократичнішої сім’ї на узбережжі, то це було просто чудо. Адже він ніхто, людина, яка все, що мала, завдячувала самій собі.

♦

“