zvijani-vitrom-1

- Оце й усе, що ти знаєш? - відрубала Скарлет і показала сестрі язика, зовсім не збираючись псувати собі настрій. Побачимо, як здивується міс Сью завтра о цій порі!

- Але ж це неправда, Сьюзі! - запротестувала вражена Керрін.- Скарлет подобається якраз Брент.

Скарлет перевела усміхнені зелені очі на найменшу сестру: як тільки можна бути такою потульною! Адже в домі всі до одного знали, що Керрін віддала своє тринадцятирічне серце Брентові Тарлтону, хоч для нього вона була тільки меншою сестричкою Скарлет, і нічим більше. Коли близько не було Еллен, уся родина дражнила цим Керрін, доводячи її мало не до сліз.

- Дорогенька, мене зовсім не цікавить Брент,- зробила благородний жест Скарлет, переповнена своїм щастям.- І я його не цікавлю. Він тільки чекає, коли ти підростеш.

Округле личко Керрін спаленіло, радість у ній боролася з недовірою.

- Ой, і справді, Скарлет?

- Ти що, Скарлет, забула мамині слова? Що Керрін ще мала і їй рано думати про кавалерів? А ти забиваєш їй цим голову!

- Ну то йди й розбазікай мамі, мені байдуже! - огризнулася Скарлет.- Тобі хочеться, щоб мала так і лишалася дитинчам, бо ще рік-два, й вона стане вродливіша за тебе.

- Ану прикусіть язички бодай хоч сьогодні, а то, їй-бо, уперіщу! - перестеріг батько дівчат.- Цитьте мені зараз! Он, здається, чи не колеса риплять? То, либонь, Тарлтони або Фонтейни.

Коли доїхали до перехрестя з дорогою, яка збігала лісистим схилом від Мімози й Красогір’я, стукіт копит і порипування коліс почулися виразніше, а з ними долинув з-поза густих заростей і жвавий жіночий гомін. Джералд, виїхавши трохи наперед, натягнув поводи і дав Тобі знак зупинити коляску на роздоріжжі.

- Це Тарлтонові леді,- повідомив Джералд своїх дочок, і його рум’яне обличчя розпливлося усмішкою, бо з усіх жінок в окрузі - за винятком, звісно, Еллен - найбільшу прихильність він відчував до рудоволосої місіс Тарл- тон.- І віжками править не хто, як господиня. Оце жінка, що в неї руки створені для коня! Легкі, як пір’їнки, міцні, як сириця, і такі гарні, хоч цілуй. Гай-гай, далеко вам до неї з вашими виманіженими ручками,- додав він, глянувши з любов’ю, але й з докором на своїх дівчат.- Керрін он і підступити до бідних конячок боїться, у Сью руки до віжок не стоять, та й ти, кицюню…

- Мене, в усякому разі, ще жодень кінь не скинув! - обурено вигукнула Скарлет.- А місіс Тарлтон - ще не було такого полювання, щоб вона не вилітала з сідла.

- Але зламавши ключицю, мужньо терпить біль,- зауважив Джералд.- Ані тобі зімліє, ані заохає. Та годі про це, он вона вже близько.

Він звівся у стременах, скинув капелюха й привітально махнув ним, коли на видноті з’явилася коляска Тарлтонів, де було повно дівчат у яскравих сукнях, у розмаяних вуалях і з парасольками в руках, а на передку, як і здогадувався Джералд, красувалася сама місіс Тарлтон. Бо для кучера, власне, і місця не вистачило б, коли зважити, що четверо дівчат, нянька й довгі коробки з бальними сукнями займали всю коляску, і господині більш не було куди сісти, як тільки на передок. Та ще й те сказати, що Беатріс Тарлтон вельми неохоче віддавала віжки в будь-чиї інші руки, чорні чи й білі,- хіба лиш, коли її власні були перев’язані після чергового падіння. Тендітна й вузька у стегнах, така блідошкіра, немов її вогненне волосся ввібрало в себе всю барву з тіла, вона, однак, аж пашіла здоров’ям і невичерпною енергією. У неї було восьмеро дітей, таких самих рудоволосих і життєстійких, як і вона, і всі належним чином, на думку округи, виховані, оскільки місіс Тарлтон ставилася до них з любов’ю, але й дуже вимогливо, хоч і не утискала надміру - достоту, як і своїх лошат. “Тримай у шорах, але не зроби безхребетними”,- таке було її виховне кредо.

У конях місіс Тарлтон кохалася й могла говорити про них день і ніч. Вона розуміла їх і справлялася з ними чи не краще за будь-якого чоловіка в окрузі. Лошаки розгулювали й на вигоні, і на моріжку перед будинком, а восьмеро її дітей сповнювали гамором будинок на пагорбі, та й усе довкола, і коли вона обходила плантацію, слідом за нею неодмінно сунула ціла галайстра синів, дочок, лошаків і гончаків. Своїм коням, особливо гнідій кобилі Неллі, вона приписувала мало не людську тямущість, і якщо господарські клопоти не дозволяли їй вчасно вибратися на прогулянку верхи, вона давала котромусь негреняті цукерницю й казала:

- Віднеси Неллі жменьку цукру й перекажи, що я прийду, тільки-но звільнюся.