14 друзей хунты

Місто блимає стоп-сигналами багатокілометрових тягучок. Сто одна кінська сила повільно суне вперед. Двигун сьорбає бензин, часто дихаючи кожним циліндром. Суміш палива й повітря, стиснута десятикратно, вибухає, внаслідок «пострілу» свічки запалювання, в замкнутому просторі камери згоряння. Поршень іде донизу, обертаючи колінчастий вал, чотири циліндри, два вибухи на один оберт, навіть на холостому ходу: 800 обертів на хвилину. Всередині майже війна, і холодний метал назовні.

Ти ж пішов не за медалями чи шаною, ти ж нормальний чувак, самодостатній і адекватний. Там не тхне грошима й визнанням, ти це знав і пішов, щоб захистити родину. Зробити так, щоб той бардак і бруд, у якому ти варився останній рік-півтора, ніколи, чуєш — ніколи, не оселився тут, у тебе вдома. Де дружина, діти й мама, ті, що є, були чи неодмінно будуть. Батьківщина і родина — то різні речі, але якщо просто, то з масиву родин складається Батьківщина, так чи інакше.

Зараз ти повернувся. І коли на зміну погоди в тебе нестерпно болить шия, коли ти наново вчишся жити в цьому світі, що прогресував і рухався вперед; коли ти розумієш, що друзі, які були в тебе «до», — це чужі тобі люди, а нові товариші, що з’явилися «під час», — насправді не такі й близькі, — важливо знати, що все це не марно. І мати тих «безпечних людей», які приймуть тебе в будь-якому стані.

А стани змінюють один одного, наче дерева за вікном, коли їдеш тим самим Інтерсіті. Ти посміхаєшся, а за мить — ненавидиш увесь світ, за дві хвилини вже готовий перевернути гори, а ще за годину — думаєш про самогубство. Ти серйозно розмірковуєш над тим, що краще — петля чи таблетки, але, відклавши вирішення цього питання на завтра, з настанням нового дня розумієш, що маєш досить багато зобов’язань перед цим світом і мандрівка на той — відкладається.

Ти маєш про когось піклуватися й за щось відповідати. То такий сенс життя, нехай, може, і надуманий, нехай тимчасовий, але справжній. Кругова порука: ти мені — я тобі. Головне лише домовитись одразу, «підписати пакт» підвищеної толерантності й довіри, поваги до власного простору і страху. Страхів, насправді, виникає чимало.

Там усе було просто: бий або біжи, виконуй наказ, стріляй, коли буде треба. Ворог попереду, свої також не подарунки, але то свої, як мінімум. А тут… Хто є друг, хто ворог — визначити складно. Гроші, бізнесові інтереси, репутації й мотивації, питання «хто більше герой» і «як воно було насправді», «навіщо ти туди пішов» і «коли це все скінчиться» виїдають мозок. Ну й дійсно, я що — генерал, щоб знати, коли воно скінчиться?

Люди вимагають швидких рішень і простих відповідей, але так не буває. От не буває, і все тут. Просто сказати: «йди працювати», а ви посидіть рік чи більше в стані, коли гроші тобі платять за те, що ти просто є і живий! Спочатку із цивільного життя, де ти «пахав» з ранку до ночі, потрапляєш у середовище, де нормальним є працювати десь 4 години на добу, а іноді й менше. Звісно, що ти все швидко побудуєш і поробиш, але не можеш піти додому після виконання роботи. То який сенс квапитися?

І це як наркотик: спочатку класно й весело, а потім уже не можеш інакше. Дуже просто — впасти донизу, звикнути жити в землі й не планувати на післязавтра. Просто довірити захист тіла спинному мозкові. Зворотня ж еволюція болюча. Маєш тримати язика за зубами й кулаки в кишенях, думати головою, день у день розв’язуючи однакові питання. Знову вчитися жити за вигаданими правилами, де папірець із потрібною печаткою іноді важить більше, ніж металеві двері кімнати, за якими той папірець дають.

І ти починаєш дорослішати наново…

4

А потім настає осінь, ховає сонце за хмарами, поливаючи місто дощами. Це красиво й навіть романтично, коли сидиш у теплій кімнаті й дивишся на краплі крізь вікно. У такі моменти на згадку спадає багнюка, що липне кілограмами на ноги, і в глибині душі ти радієш, що то скінчилося для тебе. Радієш і співчуваєш усім тим, хто от прямо зараз десь там. Поки, підіймаючи фонтани брудної води, ти в теплі й під музику мандруєш містом, ті люди — на варті, вдивляються в горизонт і тримають на своїх плечах твоє мирне небо. І чомусь тобі стає соромно за те, що ти тут, а вони там…

Шини чемно трамбують осінню мряку в побитий асфальт. Чотири циліндри тихо співають нескінченну, придушену «Євро-4» до сто однієї кінської сили, але динамічну пісню. Світлофори вітаються, кліпаючи жовтими очима, від межі ближнього світла фар і до схованого в кам’яних джунглях міста обрію. Ніч.

Магнітола співає «Wish you were here», і слова, згасаючи, вилітають назовні, разом з димом сигарет і теплом, крізь щілину приспущеного вікна. Синій дим зникає за кормою, пісня тихне, але це тепло робить місто, що ніколи не спить, таким рідним і своїм.

Місто дивиться на тебе очима поліцейських і повій, що, мов бур’ян, поросли біля каменюки, яку десь далеко на сході звуть дивним словом «поребрик». Останні перехожі, хитаючись і підтримуючи один одного, пірнають у темні двори, де швидкоплинність часу змінює дитячі майданчики на стихійні парковки.