14 друзей хунты

Повільне дефіле до Шулявки, дві смуги — це не три, червона «мазда» стрибає з ряду в ряд, намагаючись виграти пару сотень метрів. 18 ям на Шулявському мості вже багато років. Індустріальний міст, ремонт дороги, колись тут буде хайвей, а зараз зустрічна смуга, і люки каналізацій, що стирчать з асфальту, пропливають під машиною, як ті хмари під крилом літака.

Караваєві дачі, знову на «своїй» смузі, 2500, правий ряд, 2000, 4-та передача. Підкрадаюся на зелений, традиційна яма, 3500, віраж уліво, наче авторалі, тільки в уповільненій зйомці й без штурмана, що читає стенограму траси. Червона «мазда» знову стрибає з ряду в ряд, але вже десь позаду, важлива не швидкість, а темп.

Пряма, теплий вечір свистить у дзеркалах, гуляючи салоном. Свобода від бордюру до відбійника, і вперед від бампера до обрію.

1

Дембєльські гроші скінчилися швидко. Той прес паперу, який дала мені держава, виявився дещо «дешевшим», ніж я сподівався. Воно й недивно: за півтора року ціни змінилися, бензин подорожчав, а жага до постійного руху, що після довгого «бойового чергування» було складно втамувати, випила швидко ту, насправді, досить щедру дяку від держави, яку можна влучно назвати «спасибі, що живий».

Якось несподівано виявилося, що нормальні люди не носять берці влітку і треба десь колядувати щось інше. Бо свої останні кросівки ти прибив цвяхами до стіни бліндажа, тіпа як сказав «до побачення» цьому світові на шляху в той, цивільний. Дивно, але розуміння «цей — той», «тут — там» приходить не одразу, і людина в камуфльованому одязі посеред цивілізації виглядає дещо незграбно.

А ще та людина прокидається вранці й шукає автомата, точніше, ще вночі прокидається, якраз під зміну постів. Ну, тобто десь там, у пампасах, — зміна постів, а тут, у цивілізації, прокидається людина. Мацає навколо, де ж та «Елла», де та холодна залізяка 82-го року випуску. Боїться, що десь пролюбив її чи вкрали. Хоча кому тут потрібен автомат, точніше там, де в кожного свій…

Але то проходить швидко, на відміну від неприємного здивування від цін і потреб цивільного життя. А й насправді, навіщо прати одяг: він брудний тепліше й рідніше, особливо та пляма на нозі, від булочки з джемом, що схожа, вибачте, на гівно, чи той ляпсус крові на коліні. Кров чужа, але по тих мештах можна історію викладати, нащо їх прати?

Але це також проходить. Вільне повітря квартири, де всі 18 квадратних метрів твої, персональні, й усі до однієї шкарпетки твої, і ти сам собі господар. Ця нова атмосфера вивітрює з тебе все те «ностальджі» за оббитим неструганими дошками бліндажем, що «там» вважали за VIP-апартаменти. Гаряча вода з крану сприймається як манна небесна, а справжні 220 вольт у розетці, без отого постійного торохтіння генератора, — то справжнє щастя. Але й дитячий захват від цілодобового, без зайвих зусиль доступу до благ цивілізації триває недовго.

І взагалі не хочеться сидіти на місці. Бо ж як можна пити пиво в барі чи дивитися на різнокаліберних бовдурів у телевізорі, коли навколо такий світ? Різнокольоровий, великий, коли цікаво доїхати до небокраю, зазирнути за обрій: а що там? Побачити море й гори, залізти на Еверест і пірнути в Маріанську впадину, мандрувати, спілкуватися, вивчати щось нове, чути нечуване і бачити небачене. Але є одне але…

Ти ховаєш глибоко в шафу все зелене і пісочне, ідеш до магазину по кросівки, хочеш, чорт забирай, червоні штани, але бачиш цінник, скоріше схожий на номер телефону. І сувора жопа реальності розбиває твої рожеві мрії про небокрай об буденність. На все: на їжу, цигарки та бензин, на червоні мешти й темні (у жодному разі не тактичні) окуляри — потрібні гроші. І зараз їх треба значно більше, ніж півтора роки тому.

Ти йшов за перемогою, був готовий загинути в бою, як герой у кіно. В якийсь момент ти зрозумів, що не все так просто і перемоги не буде. Загинути простіше тупо й негероїчно, від випадкового пострілу колеги-аватара чи нефартового прильоту якоїсь болванки з-за обрію, але перший варіант більш імовірний. Ти поставив життя на паузу і чомусь сподівався, що, коли повернешся на щиті чи зі щитом, — все буде так само. Але життя тривало, на паузі був тільки ти.

2

Контрасти міста, людей: незважаючи на однакову будову і «стандартну» поведінку, вони всі такі різні. Кожен має своїх проблем, знає свою правду, переборює свої проблеми і має свій персональний контекст. Коли дядя Міша вперше сів у машину, від нього віяло холодом. Він підозріло дивився навкруги, постійно намагаючись запам’ятати кожен поворот, і часто перепитував, якою вулицею ми їдемо і чому саме нею.

Ні, Міша не був шпигуном. Він був переселенцем. Його не приваблювали байки про повернення СРСР і «Русскій мір». Цей колоритний дядько був схожий на бандита з кіно, вільно ботав по фєнє й англійською. Він бачив усе із середини: як ті, хто ще вчора ковтали оковиту попід тином, отримавши зброю, вдиралися до чужих будинків, грабували й відбирали машини, не цікавлячись політичними вподобаннями.