14 друзей хунты

Міша адекватно розмірковував, смішно розмовляв українською і навіть спонсорував якийсь спецпідрозділ ЗСУ. Але все то сталося згодом, як і наше знайомство. Тільки-но приїхавши до Києва, мужчина був розгублений і злий на весь світ. Він більше нагадував здичавілого собаку, якого загнали в глухий кут: навіжені очі, короткі фрази, підозріла поведінка і страх, захований за агресією. Виходячи з машини, він озирався на всі боки і завжди йшов до свого будинку новою дорогою…

Десь одинадцята вечора. Це місто ніколи не спить, воно лише змінює свій вигляд. Від сірих жакетів у жовтих маршрутках до рожевих жилетів на сміттєвозах. І ріже око неоном реклам. Спальні райони ще блимають вікнами, центр ще гуляє, п’є гірке з запахом хліба пиво. Клуби відчиняють свої двері, а кам’янолиці секьюріті починають фейсконтроль. Кінотеатри готуються виплюнути в ніч чергових глядачів. Емоції, обговорення: кіно-гавно чи, навпаки, шедевр. Яка, власне, різниця: літо, молодість, пригоди…

Але в міста, що ніколи не спить, є серце. Ні, це не центр, і там немає аромату дорогих парфумів. Пульсуючий людьми й гудками локомотивів вокзал. Старий, класичний, родом з минулого сторіччя — північний, і новомодний, весь зі скла й металу, термінал південного. Поруч церква, магазини, навколо аж три «Макдональдза» і справжній «КФС». Мало хто з місцевих знає, що пан Сандерс — засновник «КФС» — був морським піхотинцем.

Тут завжди людно, його величність розклад не цікавить, де сонце і чому місяць ховається за холодним дощем. Потяги приходять, потяги відправляються. Тут цілодобово можна купити сигарети й журнал, випити кави і знайти собі нічної втіхи. Дивні цигани та смердючі бомжі органічно перемішані з туристами у трекінговому одязі й людьми у формі. У залі очікування хтось, яз завжди, спить, по коліях іде, грюка молотком у букси вагонів механік. У нього на плечі радіостанція, вона шипить і щось розповідає, як справжня…

За дві хвилини одинадцята приходить сірий потяг. Такий, як усі інші, Хюндай Інтерсіті. Той самий, що ставав посеред поля в мороз, той самий, що має репнуту раму, той дорогий і комфортний, наче літак, що за якихось 6 годин забирає тебе з одного життя і кидає в інше. Цей потяг особливий…

Рано чи пізно ти опинишся тут. Вийдеш із залізної бляшанки, що гойдається на рейках, мов колиска, але летить уперед крізь захід сонця або завірюху, мов снаряд. Усе минає, і будь-який стан тимчасовий, кожна дорога добігає кінця. І, якщо тобі підфартить, потяг привезе тебе додому, ти винесеш великий рюкзак на перон, кинеш його просто на землю і, незважаючи на всі правила й погоду, затягнеш сигарку, на повні груди. І це буде не початок нового життя, а лише кінець старого.

Вони сіли, тримаючись за руки. Не відпускаючи її тендітної долоні, він кинув свій зелений мішок у багажник. Вона застрибнула в машину, наче птаха. У світлі ліхтарів блищать обручки, у темряві нічній палають очі. Вони дивляться один на одного і мовчать. Так дивно, але здається, що їм слова просто непотрібні: вони спілкуються поглядом, мовою тіла й перекачують терабайти почуттів через дотик долонь.

Машина їде повз генштаб, мотор розслаблено співає тиху пісню, де приспівом гримить на ямах підвіска. Ліворуч лишається затягнуте в колючку посольство РФ, таке вороже й холодне візуально. Весь світ живе в тих вогниках на капоті, що спалахують, пробігають повз, ховаються за боковою стійкою і зникають десь позаду.

А їм плювати, вони дивляться один в одного, без слів, не відпускаючи долоней. І дивне відчуття: вона тримається за нього, наче за кам’яну стіну, впевнено. Тепер, от саме зараз, вона не боїться нічого. А він…

А він тримається за неї, наче сліпий за поводиря. Цей світ йому, напевно, чужим здається, і вона — єдиний його друг. І він боїться її втратити, а вона — його. Тому й тримаються один одного. І мовчать…

3

У процедурі повернення важливу роль відіграє оточення і, передусім, близькі. Можна бути сто разів патріотом і двісті разів «суворим мужчиною», але, зазирнувши вглиб себе, спитай: навіщо все це було, що ти там забув і яких цілей домагався? І в тій безодні, що живе в тобі, все одно так чи інакше відповідь буде приблизно однакова: захист.

Дядю Міша як підмінили. Коли він сів до мене в машину, я його не впізнав. Цей гаврік виграв мільйон чи знайшов скарб? Упевнений у собі чолов’яга аж світився, наче та лампочка. Де той переляканий і злий вовк, що без упину крутив на пальці золоту каблучку, схожу на гайку?

Здавалося, це зовсім інша людина. Їхали довго, продираючись заторами великого міста. Він розповідав про сім’ю, трьох доньок та їхні шкільні успіхи. І про тещу, що сумує за телеканалом «росія 24». «Нєт, она нє вата, просто прівичка», — посміхаючись, коментував Міша цю дивну ностальгію.

Я дивувався цим метаморфозам, а мій пасажир розповідав, якось весело і дивно, про свій будинок в Авдіївці й про те, який Київ величний і красивий. Міша змінився й ожив, а секрет був простий. Він знайшов роботу і знову банально відчув землю під ногами.