14 друзей хунты

Розмова трапилася тиждень тому. Я вже встиг оформити її в новелу. Аж раптом цієї ночі з його номера прийшло повідомлення. Вірш. Вірш від «25-го». Ти знайшов особливі слова, брате Довбуше, друже «25-й». І хист у тебе є.

«мені замало цієї війницієї покутирусявий вояк в зеленій травіу берці взутиййому вже досить цієї війниі цього болюдуша із тіла у небо летитьтуди — на волю.

мала пташина кричить в гіллічо квилиш пташкоми вже частина цієї землій без тебе важкоще нам замало цієї війниі Великодняпролилась кров на донецькі Піскимов кров Господня»08.05.2016

10

Досі не можу забути очі того алабая, командире, цей довірливо-тривожний погляд і ту голову, ту людську голову, яку він гриз.

Перший собака, якого я застрелив; перша жива істота на цій війні, яку я вбив.

Я пішов на війну, бо хотів убити людину — як усі ми, — це якщо говорити про мотиви, про квінтесенцію, «вижимку» з мотивів. І ти, будь ласка, скажи їм: якщо хочуть бодай би щось про нас зрозуміти, нехай не сміють говорити від нашого імені, приміряти до нас власну дешеву, вульгарну, причинно-наслідкову дурню.

Убити людину. Крапка. Це все, що їм належиться знати про мотиви. Не про мене. Про мене вони нічого не знають. Ще не час для одкровення. Я ще сам про себе багато не розумію. Тут відбувається моє становлення. Тут — я відбуваюся. Я тут став і стою.

Ми тільки приїхали, тільки влилися в підрозділ — Хан, Чуб, Чік, Циган — ще тільки вчилися засинати під обстрілами. Де тепер усі? Старий, Апач, Грузин, Долина? Ти щось про них знаєш, командире? Чи всі живі? А тоді ми тільки вчилися не всикатися, коли за 10 кроків від тебе гепається міна. Коли від вибуху міняються місцями поверхи в будинку, а в тілі — хребці.

Ніколи не забуду. Вересень 14-го. Наш батальйон, Піски, прохолодний гараж під будинком, «точку 3».

Вони вийшли на автобусну зупинку, коли стемніло, — із самого Мурманська підрозділ; заблукали, чи Пан-Біг відняв розум, наче не ДРГ при зброї (в ящиках — міни), а дачники з граблями та кошиками грибів. Діждати автобуса на Донецьк. Наші з «точки 2» їх засікли.

Ми ще тільки приглядалися до війни, як усі цивільні, задовго оцінювали ситуацію, забагато думали — замість того, щоб одразу бити їх. Поки ми доповідали, «Альпініст» як увалить. Ну тоді й ми. «Адельвейс», «точка 3», «Писар» — з усього, з чого тільки можна. Замісили їх.

200 метрів від нас до автобусної зупинки. Точніше — від того, що від неї залишилося. Точніше — від того, що залишилося від них.

Три тижні вони там лежали. Три тижні їхні намагалися витягнути рештки своїх. Три тижні ми відганяли їх вогнем, наче щурів.

Потім Моторола в ефір вийшов. Почав домовлятися прямим текстом. У них на той час уже були тіла наших загиблих з Аеропорту. Купив десяток трупів у Гіві. Війна. Все має свою ціну. Все можливе. Трупи теж товар. Викупляли тіла наших за самогонку. Авжеж. Домовилися обміняти всіх на всіх.

Їх привезли у пластикових мішках у кузові газелі. Не роздивлялися. Одразу відправили на Красік. Цих так само зібрали й відіслали на Донецьк.

Руки, ноги, голови — котра вціліла, тіла — кому пощастило, в окремих випадках — коли не поталанило — м’ясна каша; як це все сортувати, складати докупи? і яку тут треба мати душу?.. а тут ще ці пси, ці круки… ще цей пес. Очі — дитини, морда — в крові.

Пес їв мого ворога. Це було абсолютно очевидно. Це було абсолютно буденно: я, війна, голова мого ворога, пес-людожер.

Пес їв мого ворога. Голодному псові байдуже, кого їсти. На війні тварині трофеї даються нелегко. Розтяжки, фугаси, міни. А тут — людятина. Псячий делікатес.

Я завжди підозрював, що людина — це розумне м’ясо. Але — м’ясо. Таке саме, як у свині. Ми занадто багато про себе думаємо, командире. Тварина не думає. Вона — безгрішна. Для голодної тварини ми лише ланка в харчовому ланцюзі.

За певних обставин собака так само міг їсти мене. І з’їсть. Колись.

Чи міг я це допустити? Ні. Я заступився за нього — за свого ворога. Заступився перед звіром.

Значить, мене з ним щось об’єднує? З тією людиною. Щось іще між нами є?

Я застрелив пса, хоча це було нелегко, відібрав у нього голову, загорнув у стару ковдру і закопав під деревом у чужому саду.

Я не знаю, не знаю, не знаю, чому так учинив.

Я досі не знаю, чи вчинив правильно. Побачимо. Життя доведе або спростує мою правоту. А поки що пограємо. Пограємо в солдатиків. Пограємо у війну.

І будемо сподіватися. Так, принаймні, я до останнього буду сподіватися, що коли прийде мій час, хтось так само заступиться за мене. Віджене пса і закопає під деревом. У чужому саду.

18.06.2016

11