Абіссінець

Прибувши одним з останніх, Жан-Батіст привітав консула, який зустрічав своїх гостей у передпокої, а потім занурився в море тафти, перлин та коштовностей, щоб відшукати серед них єдину, яка мала для нього ціну. Для такого особливого випадку усі кімнати першого поверху були відчинені: звичну прийомну залу де, як завжди, в усій своїй величі висів портрет короля, та звідки було забрано бюро консула, подовжувала інша зала, звичайно закрита з міркувань ощадливості, та в якій цього вечора накрили столи. Алікс там не було. Нарешті Жан-Батіст знайшов її в кімнаті, про існування якої раніше й не підозрював. То був маленький музичний салон, де вечорами любили сидіти пані. Поруч із вікном, що відкривалося в сад, притулився до муру маленький зелений клавесин, прикрашений сценою з селянського життя. Алікс стояла перед невеличким каміном, над яким було дзеркало-трюмо, отже Жан-Батіст, увійшовши, одразу побачив її саму зі спини та відображення її обличчя. Зала була маленькою, і в закоханих виникло враження, що вони зненацька опинилися ніс до носа, що дуже обох збентежило. Але навколо було надто велике пожвавлення, надто багато сміху, вигуків, гучних вітань, щоб хтось міг помітити таку малу дрібницю. Однак, уважний спостерігач міг би зазначити, що Алікс, яка доти не виставляла напоказ своєї вроди, хоча й старанно підібрала зачіску та сукню, раптом засяявши, відкрила її всю. Це було схоже на розкриття віяла, на танок павича, на розгорнуті крильця метелика. Її, підхоплену оцим поривом вітру, якого вона так чекала, понесло, немов те вітрило, натхнення краси. Жан-Батіст, не менш здивований, завмер на хвилину, а потім зробив два кроки вперед. Як вояк, котрий, вийшовши з-під прикриття, робиться мішенню для всіх куль, він одразу ж опинився оточеним п’ятьма чи шістьма жінками, які вже чули про подвиги молодого мандрівника, і щодня просили чоловіків запросити його до них на гостину. Побачивши, як він появився, вродливий такою природною вродою, у своєму червоному жакеті зі срібними аксельбантами, з волоссям, що розліталося понад плечима, без краватки, — вони вмить змішали свою цікавість до його розповіді з суто фізичним хвилюванням, яке викликав у них єдиний погляд на нього, при тому, що зброя власних шат підспудно живила їх ілюзією, що перед ними все ще не можна встояти. Жан-Батіст уже почав було тонути в цьому потоці, але раптом загальний рух потягнув усіх з маленького салону та зібрав запрошених в урочистій залі: проголосили прибуття посла. Насправді то була помилкова тривога. Консул послав за Мюрадом свою карету, але той не був готовий, та здуру вирішив, що краще буде вчасно відіслати карету назад, бо вона може знадобитися консулу. Отже, вірменин посадив до неї своїх трьох рабів, наказавши їм передати, що він прийде пішки. Коли карета зупинилася перед ганком, консул власною особою поспішив до неї та, під безжалісними поглядами всіх запрошених, мав незадоволення побачити, як звідти вийшли троє тубільців — босих, загорнутих у прості шматки бавовни, з витріщеними від жаху очима. Мюрад притрусив за десять хвилин по тому, та був спочатку безцеремонно затриманий одним зі стражників, який не впізнав його в темряві. Усі ці недоладності трохи затримали вечерю та подовжили насолоду запрошених, які здебільшого ніколи ще не мали честі бути об’єктом такого почесного поводження. Нарешті гості розмістилися навколо двох довгих накритих столів. Посол Мюрад сидів за першим напроти консула. Другий очолював сір Брело, депутат від народу, перед яким месьє де Майє сподівався таким чином загладити вину за сміховинний випадок з делегацією, яка загубила Мюрада. Напроти розмістився месьє Фрізеті, перший драгоман консульства. Понсе був за цим другим столом, між двох пань, чий вигляд одразу ж засмутив його. Першим його сусідом-чоловіком був, праворуч, секретар Масе.

Жан-Батіст оглядав залу в пошуках Алікс. Спочатку він на мить розгубився, бо вона переплутала своє місце з іншим. Нарешті, вона сіла праворуч від Фрізеті, тобто майже напроти свого коханого. То сталося, за такий довгий час, уперше, що вони опинилися поруч на людях, під сяючим світлом, майже в ілюзії, що вони є господарями дому.

Жан-Батіст намагався не дуже часто дивитися в бік Алікс, настільки сильними були його почуття, і так він боявся, що вони будуть помітними на його обличчі. Коли всі розсілися, шум трохи затих. Гості поверталися урізнобіч з галантними вітаннями, та ось розпочалася розмова.

— А тепер, любий месьє Понсе, ви вже нам розповісте хоч щось про свої пригоди в подорожі до Абіссінії?

Питання пролунало з вуст самого месьє Масе, та пробудило ентузіазм сидячих за столом.

— Краще задавайте мені запитання, — сказав Жан-Батіст. — Ця країна дуже далеко, і нам доводилося щодня переживати пригоди, кожна з яких могла би скласти цілий розділ книжки.

— Отже, почніть з подорожі. Діставатися туди небезпечно? — сказав месьє Масе.